Сторіччя фільму “Кабінет доктора Калігарі”. Передчуття тиранії

Сторіччя фільму “Кабінет доктора Калігарі”. Передчуття тиранії

100 років тому, 26 лютого 1920 року у берлінському кінотеатрі “Марморхауз” відбулася прем’єра фільму Роберта Віне “Кабінет доктора Калігарі” за сценарієм Карла Маєра та Ганса Яновіца. За сюжетом гіпнотизер доктор Калігарі примушує сомнамбулу Чезаре вдень виступати на ярмарках, а вночі – вчиняти страхітливі вбивства. Фільмували у павільйонах, художники Герман Варн, Вальтер Рьоріг та Вальтер Рейман створили умовні, театралізовані декорації із зміненою перспективою – екранний світ “очима безумця”. 

Картина вийшла через два роки після нищівної поразки Німеччини у Першій світовій війні, наслідки якої суспільство все ще болісно переживало. Кінознавець Оксана Мусієнко у своїй книзі “Модернізм & авангард. Єдність протилежностей. Кінематограф ХХ століття” так описує задум стрічки: “Автори сценарію славнозвісного експресіоністського фільму «Кабінет доктора Калігарі» шукали відповідь на питання, що тоді так хвилювало Європу, чому мільйони громадян йшли на смерть за повелінням оскаженілої влади?”.

“Кабінет доктора Калігарі” вже давно вважається культовим, про фільм написано безліч рецензій, він неодноразово згадується у кінознавчій літературі, є навіть термін “калігаризм”. Стрічка також стала одним із родоначальників жанру “фільмів жаху”. Найголовніше – його вважають точкою відліку експресіонізму у кінематографі, квінтесенцією та найвідомішим прикладом цього художнього напрямку.

Естетика та новаторська кіномова “Кабінету доктора Калігарі” відчутно вплинули не лише на інші стрічки німецького експресіонізму, а й на світовий кінематограф та усе мистецтво минулого століття. До прикладу, шанувальники рок-музики напевно згадають кліп на пісню “Can’t let you go” групи Rainbow, візуальний ряд якого є даниною фільму.

У 1947 році, після закінчення ще жахливішої та кривавішої Другої світової війни, вийшла книжка теоретика кіно Зігфріда Кракауера “Від Калігарі до Гітлера”, де “Кабінет доктора Калігарі” означено як фільм-пророцтво: “Свідомо чи ні, але «Калігарі» показує, як розривається німецька душа між тиранією і хаосом, неспроможна побачити вихід із відчайдушного становища: будь-яка спроба втечі від тиранії доводить людину до крайнього сум’яття, і немає нічого дивного в тому, що весь фільм пронизаний атмосферою жаху”.

Кінокритики минулого століття вважали кінематограф “медіумом”: начебто він може передбачати майбутнє та слугувати своєрідним ланцюгом, який поєднує два світи – матеріальний та духовний. Минуло 125 років відтоді, як перелякані глядачі тікали із залу, вперше побачивши на екрані потяг братів Люм’єрів. Нині навіть наймолодші глядачі розуміють, що екранні чудеса створені за допомогою спецефектів та комп’ютерної графіки. Із початком нового століття та розвитком технологій кінематограф відчутно поступився за впливом на аудиторію телебаченню, різноманітним ЗМІ та врешті-решт інтернету із його платформами та соцмережами. 

Нові “медіуми” спростили комунікацію та пошук необхідної інформації, але водночас надали широкі можливості для нав’язування товарів чи послуг. Найбільшу тривогу викликають можливості необмеженого поширення дезінформації, доступу до особистих даних користувачів та неймовірної швидкості розповсюдження чуток, які множать зневіру, знецінюють факти чи здобутки, викликають паніку й масову істерію. 

Британський письменник та медіаексперт Пітер Померанцев у свої доповіді, виголошеній на форумі “Age of Crimea”, сказав: “Сучасні пропагандисти та авторитарні режими не обов’язково намагаються переконати людей у власній «правді», що два плюс два дорівнює п’ять. Натомість, їхня мета – посіяти сумнів, збити людей з пантелику, змусити їх відмовитися від намагань будь-коли знайти істину в потопі дезінформації, й у цьому хаосі – схилити до потреби у диктаторі, який вестиме у темному, заплутаному світі”.

Безліч користувачів мережі несподівано та неусвідомлено можуть опинитися на місці сомнамбули Чезаре із класичної кінострічки: стати персонажем ярмаркового балагану, або виявити здатність чинити злочини.

Дезінформацію та фейки поширюють фабрики тролів (живих людей, які працюють за гроші) та ботів (неживих). Знову асоціація із експресіонізмом – німою стрічкою німецького режисера Фрідріха Мурнау “Носферату. Симфонія жаху” (1922), першою екранізації роману Брема Стокера “Дракула”. Носферату – синонім слова “вампір”, а у тексті роману перекладається ще й як “неживе”.

Пітер Померанцев попереджає: “Ми бачимо, як величні ідеї, покликані гарантувати демократичний інформаційний простір, як то: свобода самовираження, плюралізм, демонстрація владі правди, ринок ідей – використовуються можновладцями для утисків громадян”.

На початку минулого століття стрічку “Кабінет доктора Калігарі” назвали фільмом-передчуттям тиранії. Нині ж, у цифрову добу чи, як її ще прийнято називати, у часи “постправди”, за багатьма тривожними подіями у світі й Україні проглядається зловісний образ доктора Калігарі та передчуття нової тиранії. Пригадується один із інтертитрів стрічки: “Я повинен знати все, я мушу проникнути в його секрети, я повинен стати Калігарі”.

Дуже хочеться, аби ці передчуття не справдилися. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Як конструювали “радянську людину” Фільм “1917” та непроговорена травма України