Страхи, породжені війною

Страхи, породжені війною

Маленьке й тихе містечко десь у мальовничій французькій провінції — аж раптом спокою в ньомунастає кінець. Тривогу та паніку мешканців спричинили анонімні, написані від руки листи, які розсилають від імені Ворона.

Почалося все з листів, у яких громаду повідомляли про роман лікаря місцевого шпиталю Ремі Жермена із гарненькою та молодою дружиною його літнього колеги, психіатра Ворзе. Далі ж Ворон звинуватив Жермена в тому, що той робить нелегальні аборти.

Листи почали з’являтися щодня, їхніми мішенями стали інші містяни. Ворон безжально виносив на загал усі приватні секрети та подробиці особистого життя як представників місцевої влади й міської еліти, так і пересічних громадян. Нервозність і страх охопили місто, почалися пошуки зловісного Ворона, і під підозрою опинився кожен мешканець.

Так у загальних рисах можна описати сюжет трилеру “Ворон” французького режисера Анрі-Жоржа Клузо, визнаної класики світового кіно та першого французького нуару. До речі, зафільмований він ще до того, як, власне, виник, узвичаївся і набув широкого вжитку термін “нуар”.

Стрічку Клузо я пригадав після прочитання тексту Богдана Шумиловича “Час ухилянтів”. Там теж ідеться про страх: “Країною шириться привид ТЦК”. Автор аж ніяк не є стороннім спостерігачем, він із сумом і гіркотою змальовує важку та тривожну атмосферу сьогодення в Галичині: “Страх смерті огортає мій край”.

Звісно, можна дорікнути про недоречність і некоректність аналогій між реальністю і художнім твором, хоч кіно, як вважають, наслідує чи відтворює на екрані життя. Справді, у тексті йдеться про невигаданий страх потрапити до війська, загинути на війні, отримати важке поранення або потрапити в полон до ворога. Однак “Ворон”, як і текст Богдана Шумиловича, наштовхує на роздуми про інші страхи, які теж породила війна.

Насправді сценарій цієї стрічки базується на реальних подіях, які відбулися в 1917 році в невеликому французькому муніципалітеті з назвою Тюль. Населення цього містечка впродовж року потерпало від анонімних листів, унаслідок чого померло кілька людей. 

Однак головне — не правдоподібність сюжету, а контекст, історичні події, на тлі яких створена картина. “Ворон” вийшов у французькому кінопрокаті наприкінці вересня 1943-го — ішов третій рік окупації Франції нацистами.

Стрічка мала успіх у публіки, але викликала невдоволення маріонеткового уряду Віші та була засуджена церквою, яка назвала фільм “болісним і хворобливим”. Найцікавіше, що водночас “Ворон” отримав жорстку критику від лівих у підпільній пресі руху Опору. Вони вважали фільм аморальним, бо режисер украй негативно показав на екрані французький народ. Мовляв, це працює на нацистську пропаганду. Ще й не оминули увагою той факт, що фільм вироблений за німецькі гроші та на кіностудії, яку заснувала окупаційна влада.

Після закінчення Другої світової та звільнення Франції від окупації ліві ініціювали судовий процес, звинувативши Анрі-Жоржа Клузо в колабораціонізмі. Режисеру вдалося уникнути ув’язнення, але за вироком суду йому довічно заборонили ставити фільми, “Ворона” також вилучили з прокату. Проте на захист Клузо виступили відомі французькі інтелектуали та діячі кіно: Рене Клер, Марсель Карне, Жан Кокто та інші. Завдяки їхній активності й рішучості в 1947 році заборону таки скасували, а Анрі-Жорж Клузо повернувся до роботи в кінематографі.

До речі, Жан-Поль Сартр також був одним із перших захисників “Ворона”, а письменник Анрі Жансон називав фільм видатним, порівнюючи стрічку із творами Еміля Золя та Октава Мірбо. Жансон навіть сказав драматургу Арману Салакру, одному з найлютіших критиків фільму та режисера Клузо: “Любий мій, тобі добре відомо, що Клузо не більший колабораціоніст, ніж ти учасник Опору”.

Згодом, уже після повернення стрічки на екрани кінотеатрів, багато хто не лише вказував на безумовно непересічні особливості кіномови, а і проводив паралелі між атмосферою у фільмі та реальними умовами в окупованій нацистами Франції.

На вулицях французького містечка, показаних у “Вороні”, не було ані озброєних нацистів, ані якихось інших реалістичних деталей окупації. Звісно, Клузо не мав можливості це зафільмувати, однак натомість він зробив фільм, який виявися на диво актуальним: Франція була охоплена справжньою і страхітливою епідемією доносів, наслідками яких ставали арешти. На типовість ситуації промовисто вказував і початковий титр: “У цьому місті або в якомусь іншому”. Тож, поза сумнівами, глядачі чудово розуміли, про що фільм, як у 1943 році, так і після війни. 

Стрічка відтворила страх життя в окупації, і ці відчуття, на жаль, уже відомі багатьом українцям ще з 2014 року. Згадаймо письменника й журналіста, а нині військовослужбовця Станіслава Асєєва чи вченого, релігієзнавця і письменника Ігоря Козловського. Вони опинилися в ув’язненні в сумнозвісній “Ізоляції”, колишньому центрі сучасного мистецтва в Донецьку, який росіяни та їхні місцеві поплічники перетворили на страхітливу тюрму-катівню. Згадаймо долі ув’язнених кримськотатарських активістів і багато інших історій з окупованого Криму та Сходу України.

А від початку повномасштабного вторгнення вже маємо тисячі свідчень наших співгромадян, які пережили окупацію на Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Миколаївщині, Херсонщині, Слобожанщині.

Історії окупації задокументовані в численних публікаціях, відеосюжетах, документальних фільмах, книжках. Наприклад, трагічна доля цивільних заручників із села Ягідне на Чернігівщині описана в одному з епізодів документального серіалу Юліана Улибіна “Діти бомбосховищ”. Про мешканців Київщини, які опинились під окупацією, ідеться в книжці “Жили собі люди” письменника, режисера та волонтера Руслана Горового, а також у документальному фільмі Костянтина Кляцкіна “Освітяни. Канікули в окупації”, в основу якого покладені розповіді працівників освіти, що мешкали в Гостомелі, Бучі, Ірпені та Ворзелі. 

Мій давній товариш і колега, з яким дружимо понад сорок років, зустрів повномасштабне вторгнення на своїй малій батьківщині, у селі на Харківщині. Він не мав можливості виїхати, бо на руках двоє хворих літніх батьків, не здатних пересуватися без сторонньої допомоги, не те що втікати кудись світ за очі. Село одразу опинилося майже на лінії фронту, туди неодноразово прилітало, від обстрілів гинули або отримували поранення односельці. Прилітало й на подвір’я мого товариша, але йому та батькам пощастило: російський “Град” зруйнував лише літню кухню.

Однак найнестерпнішим, за його спогадами, був страх, що нашим військам не вдасться втримати фронт і село окупують. В атмосфері тривожної невизначеності він та його односельці прожили до початку вересня 2022 року, аж поки лінія фронту не відсунулася далі після контрнаступу на Слобожанщині.

Почуття товариша зрозумілі й мені, бо добре пам’ятаю атмосферу Києва в березні — на початку квітня 2022-го: регулярні обстріли, довжелезні комендантські години, що часом тривали по дві доби, бої з ворожими ДРГ на вулицях міста й думки, що робити далі, коли раптом росіянам удасться захопити столицю.

Нині ворог знову намагається наступати на Харківщині, тож мій товариш із сумом констатував: “Якесь дежавю, невже знову доведеться це все переживати?”

А ще ж частина п’яти областей досі перебуває під контролем росіян, і я знаю чимало людей, у яких на окупованій території родичі чи друзі, які з різних причин не могли виїхати звідти.

Також чимало тих, кому довелося перебувати під окупацією на Київщині, серед них люди, що досі не мають сил згадувати ті дні та відверто говорити про це. Для багатьох із них, як і для мого товариша на Харківщині, страх опинитися на захопленій ворогом території сильніший за страх загинути під час чергової ракетної атаки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ