By 
Стратегія сталого розвитку “Україна-2020” визначає напрямки та пріоритети країни до 2020 року. “Метою Стратегії є впровадження в Україні європейських стандартів життя та вихід України на провідні позиції у світі”[1]. Мета, звісно, чудова, хоча у ній бракує конкретики. Якщо країна виходить на “провідні позиції”, а вони, як правило, вже зайняті, то кого посуне Україна, наприклад, у “Великій двадцятці”?
“Задля цього рух уперед здійснюватиметься за такими векторами: “вектор розвитку – це забезпечення сталого розвитку держави, проведення структурних реформ та, як наслідок, підвищення стандартів життя. Україна має стати державою з сильною економікою та з передовими інноваціями. Для цього, передусім, необхідно відновити макроекономічну стабільність, забезпечити стійке зростання економіки екологічно невиснажливим способом, створити сприятливі умови для ведення господарської діяльності та прозору податкову систему”.
А якщо коротко – це “добрі наміри”, які президент України навряд зможе реалізувати. Наприклад, макроекономічна стабільність – це сталість фінансово-грошових параметрів економіки в часі. Історія досі ще не знала прикладів динамічного розвитку країн із грошовими сурогатами (гривня), яким не довіряють люди. А як урядовці вгамують інфляцію? Що робити зі змінами ставки валютного курсу? Та й загалом, коли це у нас була макроекономічна стабільність, що сьогодні ми її відновлюємо?
Наступним є “…вектор безпеки – це забезпечення гарантій безпеки держави, бізнесу та громадян, захищеності інвестицій і приватної власності”. То що ми забезпечуємо: гарантії чи безпеку держави? Дивне словосполучення: “забезпечення гарантій безпеки”.
А “…вектор відповідальності – це забезпечення гарантій, що кожен громадянин, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак, матиме доступ до високоякісної освіти, системи охорони здоров’я та інших послуг в державному та приватному секторах”. У цьому векторі укладачам Стратегії варто було б залишити слова про “політичну відповідальність” за зраду національних інтересів українців, доповнивши її ще й кримінальною та матеріальною. Натомість у документі “відповідальність” переадресовано на “територіальні громади”. Такою є стратегія країни?
У пересічного українця Стратегія-2020 може викликати низку запитань. Що є об’єктом реформ – держава чи суспільство? Які плани в України щодо СНД – бути членом, спостерігачем чи залишити це об’єднання? Чому в Стратегії немає жодного слова про українську націю? Чому не представлені зміни у суб’єктно-об’єктних та суб’єктно-суб’єктних відносинах? Чи це не реформи, а процеси “вдосконалення”, “модернізації” й “консервації”? Хто буде здійснювати ці реформи, контролювати, оцінювати якість виконання? Хто наші друзі, партнери, союзники, вороги?
Отже, опублікований документ зовсім не нагадує “стратегію”, оскільки у ньому немає української, національної ідеології як потужного егрегору. Запропонований план розвитку – це аматорство, поспішність та гра в системність. Не хотілося б бути злим пророком, але Стратегія-2020 схожа більше на “протокол про наміри”, ніж конкретні дії, які країна готова реалізувати. Однак, хочу в цьому помилятись…
[1] Тут і далі цитуємо за: Стратегія сталого розвитку “Україна-2020”
