Про силу українських інституцій

Однією із найбільших слабкостей України завше вважалися її інституції. Проте цілком несподівано під час повномасштабного вторгнення вони не дали тієї слабини, якої від них можна було б очікувати. Українцям, попри всі суперечки (куди ж без них?), вдається демонструвати єдність і силу. Інституції не посипалися згори й донизу, а вистояли в найважливіші перші дні нападу. Це допомогло втримати ситуацію під контролем, адже працювали всі головні органи влади. Це також дало Україні шанс витримати напад, подарувало нагоду відновитися і стати кращою версією себе після війни.

Українське суспільство завше відзначалося величезним рівнем недовіри до влади. Для українства характерно зачаровуватися, носити політиків на руках, а потім ненавидіти їх стократ сильніше.

Якщо узагальнено, то вітчизняні інституції корумповані, слабкі, залежні від влади та орієнтовані на регіональні реалії/еліти, проте аж ніяк не на служіння народу. Часто ці інституції є результатом кількох не доведених до пуття реформ, їхнього скасування, переформатування; сумішшю свіжих і правильних ідей та залишків старої совкової системи; міксом нових фахівців і працівників радянського гартування. Усе так, як належить країні на етапі переходу.

Українська система “стримувань і противаг” завше мала такий собі вигляд, адже не була, власне, системою інституціоналізованих запобіжників, а характеризувалася готовністю до спротиву громадянського суспільства. Тож не дивно, що найбільший рівень довіри українці висловлювали недержавним інституціям: церкві, медіа, громадським організаціям, місцевому самоврядуванню, яке завше краще сприймалося в народній свідомості за центральну владу. З початком війни у 2014-му до цього переліку інституцій, що сприймаються позитивно, додалася єдина державна – армія, а також ще одна активна частина суспільства, що допомагала війську, – волонтери. Натомість парламент, уряд, президент (хоча довоєнні показники сприйняття Зеленського однаково були на диво позитивними), суди, прокуратура, парламент, спецслужби, поліція тощо не викликали особливої довіри та поваги в населення.

Від такої системи й не вартувало очікувати чогось доброго, тому справді важливим виявилося те, що владі вдалося зберегти керованість у перші дні російської повномасштабної агресії. Відбувалося це зокрема й передовсім тому, що Зеленський залишився в Києві (хай як із цього жартують “порохоботи”, але це справді було важливим для утримання цілісности системи).

Кількість колаборантів виявилася набагато меншою, ніж можна було очікувати. Особливо якщо порівнювати із 2014 роком, коли багато військових і працівників органів внутрішніх справ активно допомагали окупантам і переходили на їхній бік. Тепер же такі випадки були радше винятками навіть у тих регіонах, що вважалися найбільш лояльними до росії. Проте найважливішу роль відіграла армія, яка виправдала своєю жертовністю й міццю довіру українців, та й повсюдний спротив населення окупантам допоміг стабілізувати ситуацію на фронті. Зрозумівши, що ворог не такий страшний і могутній, навіть потенційні зрадники або вчасно перевзулися, або повірили в Україну (і розчарувалися в росії).

У міру розгортання російської агресії дедалі більшій кількості інституцій і служб доводилося проявляти себе. Можна сказати, що люди просто виконують свою роботу, проте в ці жахливі часи це нерідко є подвигом. Медики, які оперують під обстрілами й бомбами, у темних підвалах, укриттях, без світла, без медикаментів та інструментів. Працівники пошти, що доставляють посилки та пенсії на окуповані території попри загрозу своєму життю. Надзвичайники (як доречно зазвучало це слово, наче майже “надлюди”, тож, можливо, ним можна наректи зараз усіх сміливих українців та українок) і пожежники, що рятують з-під завалів. Електрики, працівники мобільних операторів, газовики, комунальники та інші фахівці, що лагодять понівечену інфраструктуру, працюючи в кілька змін поспіль і наражаючись на небезпеку повторних обстрілів. Залізничники, що допомагають в евакуації українців якомога далі від окупації та фронту, а в перші місяці працювали по кілька діб поспіль. Що вже говорити про тих, хто боронить Україну та щодня ризикує своїм життям заради її майбутнього, а також про волонтерів, які допомагають їм та всій країні триматися.

Усе це разом утворює міцний корсет, що допомагає хребтові вітчизняних інституцій, стає для них не тільки опорою, але і прикладом. Дає надію на їхнє оновлення, на нову успішну історію.

Під час і після Євромайдану було відчуття, що зміни вже близько. Проте спротив старої системи виявився сильнішим. Навіть у реформах, які здавалися успішними (медицини, поліції, децентралізації), так чи інакше згодом знову відбувалося відкочення. Та поштовх було дано, тому поступ був набагато стрімкіший, ніж якби все йшло еволюційним шляхом. І після війни він стане лише сильнішим, через що його важче буде зупинити.

І ці мільйони людей, які наближають нашу перемогу зараз, будуть дуже важливими й після її здобуття. У крані розпочнуться нові випробування, адже елементи старої системи чинитимуть спротив. Тож доведеться пильно за всім стежити, аби воно запрацювало чітко і правильно, якщо ми не хочемо вкотре втратити нагоду на зміни.

Дух і спротив українців дарують сподівання, що після війни країні вдасться просунутися на шляху до Європейського Союзу та НАТО. Що таки відбудеться адекватна судова реформа, запрацюють антикорупційні інституції, вдасться очистити спецслужби та інші держоргани від зрадників і чужих агентів.

Проте Україна не була б Україною, якби цей позитив чимось не розбавлявся. Таким негативом є жахлива кадрова політика Банкової. Наприклад, призначення Едуарда Цируліка, який є креатурою ексрегіонала із сумнівною репутацією Максима Луцького, директором Українського центру оцінювання якості освіти. Ця інституція відповідає за проведення ЗНО, що є наслідком однієї із небагатьох ефективних реформ у країні.

Також влада примудрилася призначити керівницею Держкіно кінологиню Юлію Каждан. Проте вона після активних протестів небайдужих подала у відставку, що лиш підтверджує тезу про силу громадянського суспільства та про те, що воно мусить бути особливо пильним під час війни.

Що ж стосується решти інституцій, то поки що найкраще, що можна робити, – це всіляко сприяти тим людям, які допомагають Україні вистояти й опиратися ворогу. Важливо робити все, аби в найближчому майбутньому віддячити їм найкращим чином – реформувати систему, щоб створити для них найкращі умови праці. А ще докласти максимум зусиль, аби не допустити такої ситуації в країні більше ніколи. Аби підлим ворогам нічого не вдалося, хай що вони задумають. Аби державні інституції працювали на випередження і всі каверзи били по тих, хто їх вигадує, і ніяк не впливали на нас.