By 
Реформа судової системи України триває з 2016 року, часто виливаючись у формулу “крок уперед – два кроки назад”. Надто багатьом вигідно зберігати статус-кво, коли суди працюють на чиїсь, часто політичні, замовлення. Але від судової реформи залежить дуже багато, зокрема й отримання макрофінансової допомоги від іноземних донорів України. Тому кожна влада змушена робити певні рухи в цьому напрямку, втім, вона щоразу намагається залишити собі важелі політичного впливу на українську Феміду.
Криза довіри
Реформу судочинства недарма називають “матір’ю всіх реформ”, адже без неї всі якісні зміни в інших сферах множаться на нуль. Так, реформування правоохоронної системи починалося з красивої історії про створення патрульної поліції, але привабливий фасад із привітних поліціянтів в оновленій формі й у нових автівках нічого не значить, якщо зрештою всі протоколи можна оскаржити в суді, коли знаєш, як “домовлятись”.
Це нищівно впливає й на економіку. Торік саме недовіра до судової системи очолила рейтинг перешкод для іноземних інвестицій. Тобто, на думку багатьох іноземних інвесторів, будувати бізнес в Україні – це ще той екстрим, адже в будь-який момент суд може його в тебе забрати.
Бракує довіри до судів і всередині країни. За одним з останніх опитувань Центру Разумкова, судовій системі загалом не довіряють 76% українців. Водночас рівень впровадження судової реформи в Україні становить лише 13% – такими є дані аналітичного брифу на платформі UAReforms. Одна з найважливіших реформ йде з чи не найбільшими перешкодами, постійно натикаючись на опір як суддівського середовища, так і політичних еліт.
Перші кроки і труднощі
У 2016-му було утворено новий Верховний Суд, склад якого вперше в новітній історії України мав формуватися на основі відкритого та публічного конкурсу. Так, у процедурі брала участь Громадська рада доброчесності, однак її висновки мали рекомендаційний характер, а кінцеве рішення було за Вищою кваліфікаційною комісією суддів. Як наслідок, велика частина кандидатів, яких викрили на корупційних зв’язках чи інших зловживаннях, під час добору таки відсіялась. Однак приблизно чверть суддів нового ВСУ відібрали, не зважаючи на негативні висновки Громадської ради. Тому цей досвід не можна назвати цілком успішним.
Під час добору суддів Вищого антикорупційного суду спробували це врахувати. Тоді запровадили Громадську раду за участі вже міжнародних експертів, і цей орган мав право безпосередньо брати участь у прийнятті рішень.
Та головні проблеми виявилися в роботі двох інших інстанцій – Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС), яка й добирає суддів, та Вищої ради правосуддя (ВРП), що подає їх на розгляд президентові. Сформовані значною мірою з представників старої системи, вони надто вже часто виявлялися толерантними до випадків недоброчесності своїх колег.
З обіцянками перезапустити скомпрометовані органи на вибори 2019 року йшов президент Володимир Зеленський і його партія “Слуга народу”. І після їхньої перемоги попередній склад ВККС розпустили, однак через оскарження в Конституційному Суді це питання зависло, тож робота комісії досі не відновлена. Відтак зупинилося як кваліфікаційне оцінювання суддів, так і конкурси на їхні посади. Станом на 11 травня цього року в Україні вакантними залишаються майже 2 тисячі суддівських посад. Через такий кадровий голод суди не справляються з навантаженням, тому розгляд справ затягується.
Виразки корумпованої системи
Найсильнішою спробою зашкарублої корумпованої системи захиститися від змін, які впроваджуються останніми роками, безумовно, можна вважати рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року, що скасувало кримінальну відповідальність за неправдиве декларування, а також частково заблокувало роботу Національного агентства з запобігання корупції (НАЗК).
Запровадження електронного декларування подавалось як наріжний камінь антикорупційної реформи, розпочатої у 2014 році, й одне з ключових надбань держави після Революції гідності. Воно мало на меті викривати нечистих на руку посадовців і політиків, яким довелося б пояснювати джерела своїх статків. Але після рішення Конституційного Суду НАЗК змушене було закрити доступ до публічної частини Реєстру декларацій. Відновити його вдалося лише розпорядженням уряду.
Ще одним яскравим прикладом і взагалі квінтесенцією негативних явищ української судової системи можна назвати діяльність Окружного адміністративного суду Києва (ОАСК). Він став епіцентром багатьох скандалів, розглядаючи справи, у яких фігурували органи центральної влади чи певні посадовці, і фактично перетворився на інструмент політичної боротьби. Наприклад, у часи Євромайдану цей суд виносив рішення проти учасників протесту. Потім він визнав незаконною націоналізацію “ПриватБанку”, призупинив перейменування Української православної церкви (Московського патріархату) і скасував перейменування Московського проспекту Києва на проспект Степана Бандери, поновив на посадах люстрованих чиновників. Просто-таки епічні приклади “торгівлі правосуддям” у цьому суді стали відомі після оприлюднення сумнозвісних “плівок Вовка”, де фігурує не один високопосадовець.
На серйозність проблеми ОАСК вказував навіть Міжнародний валютний фонд. У його меморандумі з Україною була записана “необхідність передання компетенції щодо вирішення справ національного значення Верховному Суду”.
Пропозиції президента
У квітні президент Зеленський подав на розгляд парламенту законопроєкт №5369 про ліквідацію Окружного адміністративного суду Києва. Попри загалом позитивний факт появи такого законопроєкту, він не розв’язує проблему комплексно й не дає відповіді на питання, якою буде подальша професійна доля скандальних суддів і як формуватиметься новий суд. А це своєю чергою прямо залежить від того, як і коли запрацює ВККС і чи відбудеться очищення Вищої ради правосуддя.
Тим часом у парламенті очікує на друге читання законопроєкт №3711-д, що передбачає відновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Безумовно, важливий і довгоочікуваний крок, але, як завжди, проблеми криються в деталях. Зокрема, одне з головних застережень до цього законопроєкту – це те, що при доборі членів ВККС ключову роль відіграватиме та сама скомпрометована Вища рада правосуддя. Тобто є ризик дістати знову замкнене коло, коли старі судді обиратимуть старих суддів у формально нові судові органи.
Щоправда, процедуру конкурсного добору членів ВРП також планують вдосконалити. Це передбачено законопроєктом № 5068, який уже прийнятий у першому читанні. Зокрема, пропонується створення Етичної ради, яка перевірятиме, чи відповідають кандидати критеріям доброчесності та професійної етики. Однак і тут не все гладко. Наприклад, за оцінюванням Центру політико-правових реформ, слабким місцем законопроєкту є те, що призначати членів Етичної комісії, а тому і впливати на них, зможе голова ВРП. Окрім того, закон дає надто стислі терміни для перевірки кандидатів.
Тож наразі ситуація із судовою реформою не стоїть на місці, вкотре робляться спорадичні спроби її завершити. Однак, зрештою, усе знову залежить від того, як це буде втілено на практиці й чи вистачить політичної волі, щоб змінити систему по суті, а не лише повісити на будівлях судів нові таблички.
