Нинішня виборча кампанія до органів місцевого самоврядування попри чисельність учасників тотально позбавлена якоїсь ідейної свіжості чи креативних цікавинок. Тож на фоні тиражованої в агітматеріалах банальщини і меседжів «ніпрощо» справжньою міні-сенсацією стала поширена в мережі Фейсбук відео-пародія, де вигаданий кандидат в мери говорить, зокрема: «Обманювати людей вмію і люблю». Дотепно, ефектно, але неефективно. Безадресна політична сатира смішить майже всіх, але шкоди не завдає практично нікому. Не кажучи вже про користь.
Але сам прийом – використання передвиборчих перегонів для послання суспільству певних імпульсів – може бути дуже корисним. Тільки треба, щоб послання ці були важливими і зрозумілими.
Шкода, що в нас не знайшлося якогось громадського активіста, публічної особи, популярної особистості, котрі б включилися у передвиборчу кампанію не з метою бути обраним (хоч чому б і ні?), а з непростим та часто невдячним завданням сказати суспільству гірку правду. І не про владу (бо зрозуміло, що всі, хто рветься до нової влади, критикує стару), а про саме суспільство, яке ту «погану» владу узаконює на регулярних і нерегулярних виборах ось уже три десятиліття.
Більшість членів суспільства не люблять слухати про себе погані слова: з осудом, звинуваченнями, докорами тощо – тому й не читають «хірургічної» аналітики, не чують критичних голосів у ток-шоу, «банять» інакодумців у соціальних мережах. Тож змагальна атмосфера виборчої агітації, яскравість плакатів з короткими гаслами, політичні рекламні відео-ролики – могли б стати тими засобами, за допомогою яких можна було б увірватися у вуха та в очі виборця з жорсткою критикою стану суспільства, а не лише окремо взятої влади.
А стан цей можна було б означити маркером 3-Б: безкарність, безпринципність, безвідповідальність.
Українці вже багато років стикаються особисто, бачать в телевізорі, читають в газетах чи в інтернеті про факти злодійства і шахрайства, корупції і хабарництва, про акти насильства і трагічних ДТП за участю впливових осіб. І майже ніколи не бачать, не чують, не читають про справедливе покарання злочинців. Вже й звикли – «у нас для людей з грішми та із впливами існує безкарність».
Віра у безкарність для вибраних руйнує громадянське суспільство, вбиває громадську ініціативу. Якщо «злочинця зі статусом» неможливо покарати, то для чого ж боротися? Наражатися на помсту можновладців, ставити під загрозу свою кар’єру, безпеку родини, часом власне здоров’я і життя. «Все одно ж справедливості не доб’єшся». За таких умов виникає спокуса промовчати, не втручатись, чи навіть отримати «скромну винагороду» за правильну позицію.
Так народжується безпринципність. Яка різниця, хто стане депутатом, якщо краще і так не буде? Тож голосуймо за того кандидата, котрий зробить кусок дороги, чи світловий фонтан, чи хоч гречку дасть з олією.
Якщо ж держава не здатна впоратися з безкарністю, а суспільство відмовляється від принципів, то й окрема людина з часом знімає із себе будь яку відповідальність – і за державу, і за суспільство. Можеш не платити податків чи за комуналку – не плати; можеш обдурити систему – обдури; можеш уникнути відповідальності за те, що сміття накопичується в парку, що горить трава в полі, що руйнується багатоквартирний будинок – уникай. Чому я мав би цим перейматись – це не моя відповідальність.
Шкода, що про це не говорить жоден з кандидатів у депутати – сільські чи міські, районні чи обласні. Я б послухав. Зрештою, якщо вони не говорять, то це не означає, що ми – виборці – не можемо їх про таке щось запитати. А ще краще – оцінити їхні обіцянки і попередню діяльність саме за цими трьома показниками: чи немає в їхній біографії фактів зловживання безкарністю, чи проявлялися десь їхні принципи, чи існують докази їхньої відповідальності?
Може хоч так ми змогли б вибрати коли-небуть тих представників у владі, які нам подобаються, а не тих, які не подобаються нам найменше серед усіх інших. А там, дивись, і маркування 3-Б вдалось би змінити.