“Суспільство шизоїдного спектаклю”: доба визрівання

“Суспільство шизоїдного спектаклю”: доба визрівання
Два роки минуло від того часу, коли в Україні на повну потужність запустили політичні технології “керованого божевілля”. Це, зрозуміло, зовсім не означає, що їх у нас не застосовували до осені 2018-го, але раніше фронтальність цих технологій була обмежена. І не тому, що хтось гидував перетворювати українську громаду на глядачів та учасників шизоїдної оперети. Зовсім навпаки. Українські політики із задоволенням вмонтовували у свої презентації мотиви та символи світоглядного божевілля.

Проте не варто забувати, що Україна – доволі консервативна країна, населення якої ще з часів СРСР навчилося сприймати політичні презентації та пропагандистські конструкції крізь фільтри доречної іронії та здорового скепсису. Для масштабного руйнування цих фільтрів не достатньо було з’явитися в рекламному ролику з вилами або з тигром, супроводжуючи появу НЛП-фреймом. Потрібно було впарити великому кластеру виборців цілісну та багатовимірну “картину світу”, побудовану на шизоїдних або параноїдальних засновках.

Щось подібне свого часу робили сталінські та нацистські пропагандисти. Але тим було простіше, бо вони могли фізично знищити або надійно ізолювати і відкритих скептиків, і всіх можливих критиків параноїдальної картини світу. Зрозуміло, що в умовах відносного плюралізму та сучасного інформаційного переситу потрібні інші підходи. Кардинально інші. Потрібні технології побудови “опорних” сигналів та образів, закорінених у хащі психолінгвістики, а також потужні засоби їх трансляції та публічної інтерпретації. Тобто великі, дуже великі гроші.

А ще потрібне відповідне тло. З цим політтехнологам пощастило. В Україні історично присутні стратегічні чинники, які грають на руку інженерам і технологам “керованого божевілля”.

Перший із них – специфічна (м’яко кажучи) освіченість переважної більшості українців. Це ж лише формально ми маємо структуру, подібну до європейських освітніх систем. Насправді ця освіта не передбачає чітких світоглядних координат, не має онтологічної векторності. До неї після розвалу СРСР була іманентно закладена руйнівна шизоїдність – механістичне та лицемірне поєднання непоєднуваного: наукових підходів доби Модерну з архаїчною релігійністю. Плюс до того – поєднання народницько-марксистського оспівування соціальної рівності з питомо елітаристськими вченнями про успіх та життєву самореалізацію.

Ця освітня система одночасно (без належних пояснень та дискусій) транслює світоглядно протилежні, фундаментально ворожі одна одній ідеї, а радше витяги з ідеологій і вчень. “Продукт” цієї освіти – люди з мозаїчним мисленням, яких не навчили сперечатися й підтверджувати свою думку аргументами.

Вони навіть не розуміють: навіщо сперечатися? Адже для того, що вони вважають “успіхом” і “самореалізацією”, не треба володіти системним абстрактним мисленням. Цей “продукт” здатний одночасно уявляти Землю і плоскою, і круглою, до того ж зовсім не страждати від співіснування несумісного. Публіцисти називають це “синдромом постправди”. Публіцисти завжди вміли придумувати такі цікаві назви для деградації, під якими вона не здається критичною.

Другий стратегічний чинник, що сприяє впровадженню технологій “керованого божевілля” – ті деформації, які зазвичай супроводжують громаду, що довший час перебувала під владою імперій. Ми, як відомо, живемо в соціумі, у якому недовіра до ближнього актуальніша й гостріша, ніж недовіра до дальнього.

Українська провінційність досі живиться цією недовірою. Вона, як і сто років тому, не шукає системних (дискурсивних) відповідей на питання. Натомість вона прихильна до готових шаблонів (історичних, іноземних, релігійно-догматичних), якими можна замінити самостійний пошук відповідей. Шаблони здаються українцям якщо не кращими, то безпечнішими. Такими, що не загрожують “стовпам національного буття”, бо в усякій самобутності нащадки гноблених підозрюють або підлу зраду, або шкурні інтереси.

Сучасному українцю, як і за доби Шевченка, легше знайти якогось “німця”, який “розкаже та покаже”, ніж спільно з іншими українцями відшукати оригінальний шлях розв’язання проблеми. Власне на цей благодатний ґрунт і впали ті зерна “керованого божевілля”, з яких за два роки виросла (визріла) теперішня ситуація, яку можна окреслити як “зріло шизоїдну”.

Зараз в Україні склалася доволі дивна ситуація: за наявності великої (небаченої досі) кількості потенційних комунікаційних кейсів жодного діалогу між адептами різних “варіантів українського світу” не відбувається. Олігархічні медіа відпрацьовують шаблони, орієнтовані на “своїх”, подають чорно-білу картину України, у якій опоненти гранично “розлюднені”, тобто апріорно віднесені до таких умовних спільнот, з якими неможливо та й не варто вести діалог.

Простіше кажучи, помітні шматки української еліти одностайно стали в позицію “хто не з нами, того зливаємо”. До того ж ані можливості “злити”, ані притомних стратегій “зливання”, ані надійних закордонних союзників для “зливання” ні в кого немає. А ще виникає питання: “Куди ж їх усіх зливати?”

Очевидність цього також передбачена. Власне тут проглядається один із вимірів накинутої на суспільство шизоїдності (або ж “меташизоїдності”). Громада загалом розуміє неможливість та згубність будь-яких простих (радикальних) рішень, а речники опонуючих частин громади одночасно транслюють впевненість, що без цих простих рішень громаді ніяк не вижити.

Технологічно ставка зроблена не на агітацію тих, хто ще не приєднався до ворожих таборів, а на “бетонування переконань” однодумців. Планувальники не ставлять перед пропагандистами наступальних завдань, вони збільшують “градус ненависті” серед своїх. Меседжі, що застосовуються для цього, не призначені для чужих. Вони за своєю суттю не полемічні, їхня сила не в логіці, а в психолінгвістичному програмуванні.

Транслятори сконцентровані на відвертому зомбуванні послідовників. Тому нейтральний український спостерігач, який не перебуває в ситуації “песика Павлова” й не реагує на спалахи пропагандистської лампочки негайним виділенням слини, бачить лише безглузде миготіння, чує лише “білий шум”. І це не випадковість, а технологія, призначена підвищувати загальну дезорієнтованість.У нормальної людини з’являється бажання послати всіх політиків на три літери й зайнятися власним побутом.

Це так звана технологія “зачистки інформаційного поля від критично налаштованих” – розумних, скептичних та непередбачуваних. Планувальникам потрібно, щоби всіх розумних та непередбачуваних знудило, щоби вони у той чи інший спосіб залишили сцену, дистанціювалися від непродуктивних “срачів”. Тоді на сцені залишаться дві-три порівняно невеликі групи “переконаних і проплачених”, які безперестанку кричатимуть-транслюватимуть щось вузько своє (чітко визначене планувальниками), не слухаючи криків опонентів.

У цій ситуації гомінливого та безглуздого “шизоїдного спектаклю” переможе той, хто перекричить. Тобто перемога буде залежати не від аргументів, а лише від потужностей трансляції та від адмінресурсу – від кількості грошей, вкладених в ЗМІ, блогерів, лідерів симпатій та агітаторів на місцях. У ситуації “білого шуму” перемагає багатший, тобто вся політика зводиться до кількісного примітиву. До змагань грошових мішків (олігархічних груп). Ну й про російські пропагандистські ресурси не варто забувати.

Українське “суспільство спектаклю” дозріває до нової шизоїдної модальності, у якій плюралізм думок і пропозицій не зникає за волею диктатури, а просто розчиняється у “білому шумі”. І де глухий кут виникає не завдяки заборонам, а завдяки тотальній “приватизації свободи висловлювання”. Далі – стіна, твердіша за лоби проплачених крикунів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Жанрова країна Про Храм