By 
Дев’яносто років тому, 6 листопада 1932-го, у кінотеатрах вийшов перший звуковий фільм Олександра Довженка “Іван”. Створювався він до п’ятнадцятої річниці Жовтневої революції, тож на нову стрічку вже відомого режисера чекали й глядачі, і владні інстанції.
Коли робота над картиною ще тривала, автор Дмитренко у статті, надрукованій у часописі “Кіно” (№ 13–14, 1932), зазначив, що глядачі хочуть побачити на екрані образ молодого активного будівничого нового радянського ладу: “Зараз Довженко ставить фільм «Іван», а хіба Іван – це не молода людина XX століття, хіба це не той образ, про який ми говоримо? […] Я певний, що «Іван» має стати молодняцькою фільмою, хоча її й не робиться, як спеціально таку, тим більш, коли в Довженка не буде тут таких помилок, які були в нього в «Землі», бо він іде лінією переборення цих помилок”.
Недаремно в статті згадуються “помилки” Довженка, адже його попередня й ще німа картина “Земля” (нині всесвітньовідома) зазнала жорсткої критики й була знята з прокату. Отже, режисер фактично мав реабілітуватися новим кінотвором. До того ж дія стрічки відбувалася на будівництві Дніпрогесу, одного з найамбітніших і наймасштабніших для влади проєктів, особливо у світлі реалізації плану першої п’ятирічки й проголошеного курсу на колективізацію та індустріалізацію.
Довженко так сформулював концепцію свого фільму: “Маленький сюжет, сюжет простий, без особливих вишуканих колізій і героїв я беру навмисне. Власне кажучи, і сам Іван не є тим, що зветься «вєдущим героєм» фільма. Навпаки, його ведуть, йому вказують на його помилки, його переводять у механічний цех і сажають у школу. Його веде пролетаріят… […] Тому, основну увагу у фільмові я приділяю тому соціальному фону, на якому спотикається й нарешті стає на ноги Іван. У цьому плані, поскільки справа йде про ліквідацію селянських ознак, приділяю немало місця «селюкам» на виробництві. Мені хочеться показати всі впливи, що діють на Івана”.
За словами Довженка, враховуючи особливості нової технології звукового кіно (тоді казали “тон фільму”) та теми, він “поставив собі нові завдання, які мають бути втілені через низку формальних методів і прийомів”, принципово нових, ніж ті, що він використовував у своїх німих фільмах. Довженко разом із членами знімальної групи ретельно вивчив велетенське будівництво в різний час і з різним освітленням, об’їхав його всього на поїздах. Він планував новий підхід до динаміки в кадрі, у зніманні пейзажів. “У цьому мені допоміг звук. Я примусив пейзаж звучати”, – казав він потім.
Після прем’єри стрічка спершу дістала схвальні відгуки, але незабаром на Довженка та на його нову картину накинулися не менше, ніж до того на “Землю”.
Що ж саме у фільмі викликало таку бурхливу гнівну реакцію керівників УСРР? Пояснення знаходимо в часописі “Кіно” (№ 19, 1932), головному кінематографічному виданні республіки. У великій редакційній статті без імені автора під назвою “З питань до фільму «Іван»”, що складається з кількох розділів, прискіпливо “розбирають” атмосферу фільму, образ головного героя й те, як показане одне із головних будівництв п’ятирічки – Дніпрогес. Варто процитувати уривки, бо вони є промовистим свідченням, особливо деякі моменти в тексті, які навіть виділені жирним шрифтом. Ось, наприклад, про головного героя: “[…] Де ж тут художнє відтворення соціяльного перероблення, де тут переродження, де тут хоч крок до нього?.. Не бачимо ми цього в заголовному персонажі кінофільму. Немає тут основного вирішального виявлення клясової фізіономії, класової позиції цього Івана. А клясова позиція визначається в боротьбі, активною в ній участю. Без боротьби жодного перевиховання нема й не може бути”.
Далі ще жорсткіше. Автори називають Івана “невизначеною особою”: “Фактично О. Довженко в кінофільмі «Іван» подає нам не Івана, а родину Іванову. Була ця родина в колгоспі. Потім цілим гамузом посунулася на Дніпрельстан, благо там дядько Іванів. […] Довженків Іван так і залишається безлиций. А як тоді він може бути нашим? Безлиций вимагає до себе пильної уваги. Безлиций у колгоспі – прикривач куркуля. Безлиций на виробництві – підтримував клясового ворога…”
Чому Іван із родиною залишили рідне село й подалися на будівництво? Відповідь проста: вони рятувалися від примусової колективізації та голоду. На це промовисто вказує один із перших епізодів, коли мешканців села проводжають у дорогу. До речі, цей епізод Довженко знімав там само, де й “Землю”, – у селі Яреськи на Полтавщині. Попри пафосні промови оратора з трибуни, радощів на обличчях “майбутніх пролетарів” ми не бачимо. Селяни рушають у дорогу, співаючи сумну пісню, і зникають за горизонтом у композиції кадру.
Критикам не сподобалося, як у стрічці показаний Дніпрельстан, хоча почасти вони немов і похвалили Довженка: “Він дав окремі кадри високохудожні. Цей бік постави «Івана», зокрема звукова частина, поєднання звуку й образу заслуговують спеціального розгляду”. Однак усе ж не побачили “боротьби за Дніпрельстан”, за “опанування техніки”, бо наче люди й керують машинами, але “вони знеособлені, вони придушені цією машинерією”.
Не оминули увагою і великий та дуже важливий епізод загибелі на будівництві молодого робітника, якого теж звали Іваном. Люди виносять померлого на руках, вкривають тіло якимось шматком тканини і йдуть. Біля тіла сина з’являється матір. Відтак вона довго біжить кудись, проминає техніку, що працює на будівництві, вбігає в приміщення. І далі Довженко вдається до авангардного монтажного рішення, склеюючи між собою кадри того, як матір прочиняє двері, 12 разів. Вона опиняється в кабінеті начальника, який кричить комусь у слухавку, що молодий робітник, та ще й найкращий ударник виробництва, загинув, але додає, що причина в неуважності та нехтуванні правилами безпеки. Закінчивши розмову, начальник нарешті звертає увагу на матір і запитує її: “Що вам, товаришко?” Мати тихо відповідає: “Нічого…”
Це викликало в критиків справжній напад люті: “Кожен пролетарський глядач запитає: де це діється й що це діється? Чи справді в нас наші машини – це залізна п’ята, невже наш робітничий колектив – це бездушний придаток до цієї залізної п’яти, невже наш провід – це за дванадцятьма дверима залишений командир, що ворочає цією бездушною машиною? Ні, тут явна фалш, що переходить у поговір”.
Далі більше: “Довженкове трактування ролі партії, ролі машини на соціалістичному підприємстві, а відтак ролі пролетарського колективу – це пісня не з нашого голосу. […] Автор кінофільму «Іван» не з наших позицій взявся відтворювати велику боротьбу за соціалістичну будову”.
Розуміючи, які можуть бути “наслідки” після такої “критики” (а фактично – звинувачень), Довженко був змушений втекти до Москви та просити Сталіна про особисту зустріч. Генсек прийняв режисера, виявив прихильність, адже талант ще міг знадобитися. Розрахунок тирана цілком справдився: далі Довженко зняв “Аероград” (1935), класичний твір соцреалізму і водночас “оборонний фільм”.
Культуролог Вадим Скуратівський у статті “Українське тоталітарне кіно” (вийшла в книзі-дослідженні “Нариси з історії українського кіномистецтва”, 2006) назвав стрічку “Іван” свідченням катастрофи українського “червоного відродження”. І справді, саме цей фільм став останнім сплеском, навіть передсмертним криком українського кіноавангарду, що заявив про себе в роки діяльності ВУФКУ. Далі прийшла доба соцреалізму.
У радянських кінознавчих джерелах про “Івана” здебільшого згадують хіба побічно, кількома рядками. У невдачу стрічки зрештою повірив і сам Довженко, навіть публічно зізнався, що вона вийшла сира і слабка.
Насправді це не так. “Іван” заслуговує не просто на увагу, а на докладну розвідку, особливо з огляду на часи, коли стрічка була створена. Це свідчення трагедії селянства в добу колективізації й індустріалізації, а ще зараз у ній відчувається незворотність майбутнього жаху Голодомору. Крім того, фільм сповнений справді новаторських засобів і методів.
Недаремно в 1933 році Національна рада кінокритиків США визнала “Івана” найкращим закордонним фільмом. До речі, цією поважною нагородою, яка в професійній сфері важить не менше за “Оскар”, Олександра Довженка тоді нагородили вдруге. Першого разу – в 1930-му за стрічку “Земля”.
