Світ відкладених домовленостей і “лівий марш 2.0”

Світ відкладених домовленостей і “лівий марш 2.0”
Є такі індивіди, які примудряються жити в різних реальностях. Зранку вони песимістично просинаються там, де глибшає глобальна криза, а по обіді починають жити в суцільному позитиві. Пандемія відступає, негаразди закінчуються вирівнюванням, стабілізацією й наднормовими виплатами.

У “групі позитивних реальностей” можна просто насолоджуватися розміреним існуванням, а можна пірнути до чогось цікавого. До якогось принагідного наступу прогресивного на відстале. Або ж, як варіант, до епічної битви суворих філологів із футбольними вболівальниками. Можна, ані на мить не залишаючи улюбленого дивана, узяти участь в одній з оголошених революцій, вчасно допомогти легіону добра гіфкою, коментом або ж принаймні лайком у його боротьбі проти жменьки поганих хлопців.

Кожна реальність, як ми знаємо, є лише наслідком домовленостей. Тих мільйонів домовленостей, які щоденно підсумовують мільйони зустрічей, розмов і подій. Реальність можна перетворювати непомітною, непрямою, недирективною, але від того не менш цілеспрямованою ерозією цих домовленостей.

Для цього можна змінювати імена речей, називаючи сіре “умовно білим”, а чорне – “глибоким відтінком сірого”. А ще можна ставити під сумнів саму здатність домовлятися. Натякати про складність і зайвість цього процесу. Переконувати, що домовлятися можуть лише ті, кого призначили це робити. Пропонувати зачекати, поки “вони домовляться”. Натякати на те, що “мафія вже про все домовилася”, а всі інші – яке нещастя – запізнилися. Лякати тим, що неправильні, непродумані, нефахові, випадкові, прості людські домовленості можуть спричинити фатальні наслідки.

Тож домовленостей починають боятися. Ми живемо у світі, де відкладених і ненароджених домовленостей стає щораз більше. Де зростає кількість людей, які уникають домовленостей. Ці тихі люди насправді зовсім не тихі. Вони не нейтральні, не соціопати й не заблукані в житті. Вони мають певні суспільні позиції, активно висловлюються, транслюють і діють. Лише от не домовляються. А ще вони міняють реальності, як одежину, бо не можуть зачепитися за якусь одну. Адже до певної реальності нас прив’язують саме домовленості – вони роблять її “нашою”, зручною й перспективною.

Але люди сучасного світу не напружують себе на постійність.

Їм так зручніше. Коли “позитивна реальність А” раптом стає некомфортною та непозитивною, вони з біса легко перекочовують у “позитивну реальність Б”. А відтак у “В”, “Г”, “Ґ” і далі. Водночас вони не визнають того, що всі ці реальності стають некомфортними саме завдяки їм. Що це для них характерно псувати одну реальність за іншою. Люди сучасного світу не зміцнюють і не прикрашають позитивні реальності домовленостями. Вони вкидають у них свої судження (зазвичай злі й заздрісні), свої повідомлення (здебільшого брехливі) і свої настрої (переважно негативні й депресивні).

Тому нас тепер оточують зіпсовані реальності. Ті, до яких учора, позавчора, колись заходили великі групи рагулів і жлобів, натоптали там, напакостили й не залишили після себе того ґрунту домовленостей, з якого виростає майбутнє.

Що робити з цими реальностями? Їх можна лікувати й реставрувати, наповнюючи свіжими й міцними домовленостями. А ще про них можна забути назавжди. Але забуття наражає на небезпеку не лише реальності, але й нас. Адже до кожної зіпсованої й забутої реальності можуть заселитися політичні технологи (або ж ще якісь паразити) та використати її для своїх темних цілей. Й одного чудового дня ми можемо зустрітися з забутою реальністю й не впізнати її. Точніше – не встигнемо впізнати. Вона з’їсть нас скоріше.

Щось таке відбулося і з “лівим маршем”. З тим революційним гештальтом, якого породила тисячолітня соціальна несправедливість. Півтора століття тому цю свіжу на той час і цікаву реальність населили не останні люди: предтечі Модерну, небуденні митці, титани інтелекту. І навіть у другій хвилі “поселенців” було немало персон великого калібру. Вони принципово не ухилялися від домовленостей і намагалися їх виконувати.

Але потім сталося те, що сталося. Ліва революційність із небезпечної пригоди перетворилася спочатку на модний тренд, а потім на владну ідеологію. До переможних колон “лівого маршу” почали приставати різноманітні покидьки. Вони здобули в тих колонах більшість, встановили диктатуру шпани (яку хитро назвали “диктатурою пролетаріату”), витоптали все цікаве й переселилися до інших реальностей. Туди, де від “лівого маршу” залишилися тільки ретельно відредаговані спогади революціонерів і кітчеві червонопрапорні декорації.

А первісний революційний гештальт зостався спаскудженим і безпритульним. Час від часу він надавав пристанище маргіналам, терористам і просто божевільним. Проте домовленості цієї публіки були дрібними і вимученими, тож більш комфортним його не робили. Після буремного 1969 року реальність “лівого маршу” й зовсім занедбали. Іронічні постмодерністи час від часу заглядали до неї, аби згадати свою молодість, похуліганити та посміятися. Від домовленостей вони вперто ухилялися, що зрозуміло. Шукали здебільшого гарячі цитати для оформлення своєї холодної есеїстки. Здавалося, реальність “лівого маршу” згасла назавжди. Насправді не згасла.

Прийшли часи Гіпермодерну, настала рожево-сіра доба жорсткого дефіциту свіжих ідей і концептів. Доба легітимізованого цинізму, суцільного кітчу, цитат, тотальної концептуальної імпотенції. Політтехнологи, можливо, і хотіли б, проте не змогли пройти попри занепалу реальність “лівого маршу”. Їхня весела зграя поназбирала там “мемчиків-фреймиків” з уривків старих і відкладених домовленостей.

Тепер завдяки глобальній моді на політичний кітч світ лівого бунтарства повертається. І не блудним “привидом комунізму”, що знов вирішив вештатися європами, а таки реальністю “лівий марш 2.0”. Він повертається в райдужній рамці домовленостей, співзвучних найсучаснішим трендам.

Хтось дивується цьому поверненню, когось від нього нудить, хтось скептично гмикає, хтось мовчки крутить дулі в кишенях. Але нічого не вдієш, за цим поверненням стоїть система домовленостей. Поки інші реальності визначають натовпи боягузів, які не хочуть ні про що домовлятися, реальність “лівого маршу 2.0” має шанс. Вона може зацікавити невизнаних молодих геніїв, талановитих кар’єристів, ментальних бунтарів і всіх, кому нудно жити у світі, стилізованому під гіпермаркет.

Але це триватиме недовго. Адже світ-гіпермаркет однаково перетворить глобальний “лівий марш 2.0” на торгову пропозицію. Однаково в бунтарську реальність припруться бариги, які оцінять усю цю революційність, виставлять її на продаж і обов’язково продадуть вроздріб політикам-популістам. Продадуть разом із геніями, бунтарями й тими дівчатами-хлопчиками, яким подобаються червоні прапори та цитатники Льва Троцького й Гі Дебора.

Продадуть так само, як свого часу продали всі варіанти “правого маршу 2.0”, перетворивши на голу комерцію й неотрадиціоналізм, і націоналізм, і “новий консерватизм 80-х”, і правий республіканізм, і “духовні скрепи”. Як відомо, увесь цей багатоликий “правий фарш”, який продавали та перепродавали багато разів, врешті-решт скупили цинічні глобальні бенефіціарії на кшталт Трампа й Путіна.

Те саме чекає й на “лівий марш 2.0”. Хто стане його глобальним бенефіціарієм? Китай? Група біткоїнових мільярдерів? Можна робити ставки. Та чекати на неминуче відкладення фундаментальних домовленостей щодо майбутньої всесвітньої революції невдах. Її не буде.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Кітч всепереможний Вавилонські фрагменти