Своя війна Івана Кавалерідзе

Своя війна Івана Кавалерідзе
Була в житті видатного українського скульптора й кінорежисера Івана Кавалерідзе (1887-1978) одна історія, яка довгий час не давала мені спокою. Йдеться про дворіччя, коли Київ опинився під німецькою окупацією.

У своїх спогадах “Тіні швидкоплинних хмар”, завершених у лютому 1978-го і виданих посмертно із цензурними купюрами в 1988-му, Кавалерідзе описує таке. До нього прийшов незнайомець у формі німецького офіцера, відрекомендувався власником комісійного магазину в центрі Києва.

– Знаю, що ви в скрутному становищі, – сказав гість, – знаю, що ви скульптор, і хочу зробити вам вигідну пропозицію. Ви розбагатієте, зможете виїхати звідси до будь-якої країни, займатися улюбленою справою.

Пропозиція полягала в тому, що Кавалерідзе ліпитиме бюсти Гітлера, а візитер продаватиме їх у своєму магазині.

– Ви ж розумієте, що кожна установа в місті придбає такий бюст, – спокушав він. – Уявляєте, скільки ми заробимо?! Гроші від продажів чесно ділитимемо навпіл.

Іван Петрович заперечив, що ліпить тільки з натури. Німець запропонував якісні фото фюрера – маестро відмовився. У мемуарах є обережний натяк, що в такий спосіб скульптора перевіряв перевдягнений радянський розвідник.

Зять Кавалерідзе, а водночас його біограф Ростислав Синько, який неодноразово чув розповіді тестя з більшими подробицями, пояснив газеті “Факти” (8 серпня 2002 року, с.13) уже без натяків: “Після війни з’ясувалося, що замовником був не німець, а наш розвідник”.

Історія з перевіркою митця на лояльність, що й казати, ефектна. Її залюбки переповідають майже всі, хто пише про Івана Кавалерідзе, не намагаючись, утім, проаналізувати. Адже сюжет при ближчому розгляді викликає низку запитань.

Поява в Києві розвідника в німецькій формі, який має актуальні документи й інтегрований у певні військові або господарські структури, мала би передбачати проведення ним терористичної діяльності. На кшталт замахів і вбивств, які здійснював Микола Кузнєцов у Рівному чи Львові.

Натомість у Києві резонансних атентатів не було,  та й взагалі, сліди присутності розвідників після провалу групи Івана Кудрі годі шукати. Важко повірити, що розвідник прибув до Києва тільки для перевірки Кавалерідзе. Щонайменше – мав би відвідати ще когось із мистецьких кіл міста. Натомість нема жодної згадки про подібні візити.

Підозра, що історія з німецьким офіцером – суцільна вигадка, підсилилася, коли я побачив у архіві колишнього КДБ УРСР “Довідку на Кавалерідзе Івана Петровича”, складену на вимогу Володимира Щербицького і відправлену йому 23 березня 1973 року під грифом “Совершенно секретно”. Її розсекретили лише 30 серпня 2013-го.

У цьому документі голова КДБ УРСР Віталій Федорчук коротко перерахував усе те, що його відомство знає про митця: “служив офіцером у Царському Селі”, “підтримував знайомство з особами царської сім’ї”, “був придворним скульптором”, “у 1927-1928 рр. брав участь в організації української автокефальної церкви на Роменщині”, “виявляв антирадянські націоналістичні настрої”, після війни “перевірявся за підозрою в провадженні націоналістичної діяльності”, “у квітні 1967 р. у числі інших підписав лист на адресу Політбюро ЦК КПРС, у якому автори намагалися довести наявність русифікації України в теперішній час”.

Жодної згадки про перевірку в окупованому Києві!

Очевидно, вигаданою історією Кавалерідзе прагнув захиститися, мовляв, його вже перевіряли на лояльність. Отже, (не)шановні товариші-панове стукачі, писати “туди” про мене сенсу вже нема – не марнуйте свій час!

Під цим кутом виразно виглядає ще й інший епізод спогадів, коли в тому ж таки окупованому Києві просто на вулиці до Івана Петровича підійшов якийсь бородань.

– Я бутафор, працюю на кіностудії ліпником у цеху, – повідомив він, – вирішив вивчити ваше теперішнє життя. Давно вже вивчаю – понад місяць. Багато про вас почув – але тільки хороше. Усе в порядку! Я би вам дав ще один орден!

Звісно, ні прізвища бутафора-дослідника, ні жодної конкретики мемуарист не наводить, але знову виразний натяк, адже модель поведінки бороданя – перевіряти, відслідковувати, збирати чутки про певну людину – доволі впізнавана. До війни в такий спосіб працювали енкаведисти. А в часи окупації цим міг займатися лише якийсь підпільник або людина, так чи інак пов’язана з радянськими спецслужбами. І фінал зустрічі з незнайомцем той самий: перевірку пройшов, ніяких претензій…

А претензії могли бути.

Ось те, про що жодного натяку в спогадах, але є в довідці КДБ: “Проживаючи в період німецької окупації в Києві, нетривалий час працював завідувачем відділу мистецтв міськуправи, був одним з організаторів товариства художників і архітекторів, вживав заходів до відновлення Київської кіностудії. Підтримував зв’язок з українськими націоналістами Багазієм, Савчуком та ін. Після арештів низки українських націоналістів, проведених окупантами, від роботи в міськуправі відійшов нібито за власним бажанням, після чого займався скульптурною діяльністю, брав участь у художніх виставках”.

Посада заввідділом мистецтв дозволила Кавалерідзе врятувати із Сирецького концтабору на околиці Києва кінооператора Володимира Войтенка (згодом зняв “В бій ідуть лише “старі”), надати притулок єврейським родинам у різних селах на Київщині, забезпечувати молодь фіктивними довідками, щоби їх не відправили до Німеччини тощо.

Якби спецслужби справді перевіряли Івана Кавалерідзе в окупованому Києві і з’ясували, що “все в порядку!”, навряд у травні 1946-го його би виселили з будинку кіностудії й викреслили з кіно (перший його повоєнний фільм з’явився аж 1958 року).

Задля того, щоби створити собі реноме лояльного й такого, що не перебуває в опалі, він вимушено вдавався до різного штибу містифікацій, захищаючи себе вигаданим статусом перевіреної особи.

 


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ