By Частина 1. Частина 2.
9 травня 1928 року отець Аркадій прийшов у приймальну Об’єднаного державного політичного управління, оскільки не міг отримати місця роботи у будь-якій єпархії без переговорів з владою. Цей візит мав для нього катастрофічні наслідки. Його знову заарештували. Цього разу його звинуватили у написанні листа антирадянського змісту. Йому показали його приватний лист до одного зі священиків, із якого забрали початок і кінець, і переробили середину так, щоб там були висловлювання про переслідування Церкви. 29 липня 1928 року отця Аркадія засудили до 5-ти років ув’язнення в концтаборі.[1] Того ж дня його відправили з партією в’язнів у Соловецький табір особливого призначення (СЛОН), який ДПУ влаштувало у Спасо-Преображенському монастирі. В’язні їхали в товарному вагоні, в який “набили” стільки людей, що не вистачало повітря і вони помирали. На станціях конвой відкривав двері і витягував трупи. У таборі отця Аркадія призначили в караульну роту на загальні роботи.
На той час у Соловецькому таборі було ув’язнено 21 900 осіб, серед них 29 православних архієреїв, які нелегально утворили Собор соловецьких єпископів. До нього ввійшов і отець Аркадій. За те, що після одного з богослужінь він сказав проповідь, в якій порівняв гоніння на християн у перші століття нової ери зі своїм часом, йому “за контреволюційну діяльність” додали ще 5 років і переправили на Секирну гору з суворішим режимом.
Тут було два відділення: верхнє і нижнє. Вдень в’язні верхнього відділення сиділи на жердинах, не дістаючи ногами до підлоги, а на ніч їм дозволяли лягти на кам’яній підлозі. У зимові місяці це перетворювалось на катування, тому що вікна у камері були розбиті. Через деякий час людей переводили в нижнє відділення, де змушували працювати на тяжких роботах. Незважаючи на такі страшні умови, в 1931 році владика Аркадій переклав 28 документів Соловецького монастиря 1625-1797 рр., списавши олівцем два зошити.
26 січня 1937 отця Аркадія звільнили. У цей час його призначили єпископом Біжецьким, вікарієм Тверської єпархії, але до Біжецька він не доїхав, оскільки йому дозволили жити лише у Калузі.
У липні 1937 року почались розстріли. Терор був звичайним методом партійної роботи більшовиків ще задовго до Жовтневої революції, а після проголошення “червоного терору” у вересні 1918 р. він став державною політикою. Розстріли “контрреволюційних елементів” відбувались у Кремлі, у московських парках, на кладовищах, у підвалах в’язниць і монастирів, перетворених на катівні НКВС. Для розстрілів і поховань було засновано два спецоб’єкти: Бутовський полігон на 18-му кілометрі Старо-Варшавського шосе, та ще один об’єкт на 24 кілометрі Старо-Калузького шосе на землях радхозу НКВС “Комунарка”.[2] Другого липня 1937 р. Політбюро ВКП(б) прийняло рішення провести широкомасштабні репресії цілих груп населення. Тридцятого липня 1937 року вийшов “знаменитий” наказ № 00447 щодо “репресувань кулаків, кримінальників та інших антирадянських елементів” з підписом Миколи Єжова. “Антирадянськими елементами” вважали не лише колишніх дворян і білогвардійців, а й діячів церкви. Той рік став кінцем першої п’ятирічки, яка мала покласти край релігії. НКВС надав начальникам обласних відділень “план”, який у Москві і Московській області становив 5 000 осіб. “Якщо під час цієї операції буде розстріляна лишня тисяча людей, біди у цьому особливої немає”, – писав Микола Єжов у поясненні до наказу.[3] У результаті операцій, проведених в 1937-1938 рр., радянські спецслужби репресували 1,5 мільйона громадян, майже полову з них розстріляли.[4]
Дізнавшись, що калузький НКВС арештував управляючого єпархією Августина, отець Аркадій хотів виїхати з Калуги, але не встиг цього зробити. 22 вересня 1937 року його арештували у вагоні поїзда і відправили до Бутирської тюрми у Москві. 7 грудня його звинуватили у контрреволюційній фашистській агітації і засудили до розстрілу. Єпископа Аркадія розстріляли 29 грудня на полігонів НКВС, недалеко від с. Бутово під Москвою, і поховали у загальній могилі. Разом з ним розстріляли ще 246 осіб.[5] Другого липня 1989 року Аркадія Остальського реабілітували. У серпні 2000 року єпископа Аркадія канонізували як новомученика. У 2011 вийшло двотомне видання його творів під назвою “Ми не повинні боятися ніяких страждань”. В одній зі своїх статей він писав: “Праведник не хоче жити для себе, він – Божий. Його любов вимагає від нього безмежних жертв. Він радий постраждати за Христа, він чекає і шукає цих страждань… Світ шаленіє, а праведник радіє. Перед ним відкривається дорога в небо… Це вища ступінь духовної досконалості. До неї дійти дуже важко, але й нагорода цим угодникам Божим неізреченна. Господь не знайшов на людській мові слів для означення майбутнього блаженства цих сповідників. Він сказав: “Радійте і веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах” (Мф.5:12).
[1] Там само. С. 249. З посиланням на : ЦА ФБС. Д-2974, л. 13.
[2] Бутовский полигон. 1937 – 1938. Книга памяти жертв политических репрессий. Выпуск 8. – М. Издательство “Альзо”, 2007. – 400 с. – илл. – С. 59 – 61.
[3] Там само. – С. 62.
[4] Дело “железного наркома”. Труд. 9 декабря 1999 г.
[5] Священномученик Аркадий (Остальский; 1889 – 1937) : “Мы не должны бояться никаких страданий…” Творения. В двух томах. Т.1. – Житомир, 2007. – 544 с. – С. 276. З посиланням на : ГАЖО. Ф. Р-5013, д. 25517-п, л. 33.
