Свято нетерпимості

Свято нетерпимості
Веймарську республіку, якій не пощастило бути політичною прокладкою між Другим і Третім німецькими Рейхами, називали “республікою без республіканців”. Є підозра, і доволі обґрунтована, що теперішню Україну в працях майбутніх істориків називатимуть “демократією без демократів”.

Ліберальна демократія, як відомо, стоїть на трьох китах. По-перше, на плюралізмі, який передбачає, що є кілька або ж безліч незалежних та незводимих один до одного видів буття, підстав дії, форм знання, стилів поведінки тощо. По-друге, на вільній, публічній та компетентній дискусії – наріжному способі подолання розбіжностей та досягнення громадської згоди. По-третє, на незалежних експертних і судових інституціях, авторитет яких визнаний більшістю представників громади.

Якщо ці три кити відплили (або й не припливали), системної демократії немає. Замість неї під назвою “демократія” виникає що завгодно, будь-які форми делегованого буття. Вони можуть здалеку здаватися демократією, можуть презентувати якісь елементи, фестивалі та декорації демократії, але вони не здатні працювати, як цілісна демократична система.

Можна, звичайно, домовитися про тимчасове дотримання певних декоративних норм та правил. Проте такі домовленості потребують постійного “ручного” регулювання. І що далі, то більше таке щоденне регулювання буде розбалансовувати систему, розхитувати політичну декорацію та зміцнювати цинізм. Це нагадує проблеми з неліцензійною комп’ютерною програмою – спочатку все працює, але це ненадовго.

Історія України останніх 30 років – це, серед усього іншого, історія симулякра демократії, якому, щоб і далі жити, знадобилося принаймні три позасистемні “перезавантаження”: парламентський переворот січня 2000 р. (про який мало хто згадує), Майдан 2004-го та Майдан 2013-2014 рр. Якби не ці три кризи, ми б уже жили – радше існували – за іншого політичного режиму. Для якого, ймовірно, демократія була б абстрактним поняттям.

Нині ми знову крок за кроком, подія за подією наближаємося до необхідності нового, уже четвертого “перезавантаження”. “Піратська програма” глючить. Сім років ручного керування призвели до критичного накопичення системних помилок, великих та дрібних багів. Ми вже на порозі тієї знайомої ситуації, яку я називаю “святом нетерпимості”.

Хтось може сказати, що нетерпимість у суспільстві сама собою не є надійним маркером майбутнього історичного спазму. Міг би посперечатися. “Свято нетерпимості” передувало всім трьом вищезгаданим кризам вітчизняного симулякра-довгожителя. За браком місця не вдаватимуся в подробиці. Зацікавлені можуть подивитися публічні дискусії тих часів, проаналізувати медійні війни або ж розпитати очевидців.

Нетерпимість у нашій країні є майже постійним явищем. Були щасливі роки (відразу після тих-таки “перезавантажень”), коли її напруга трохи спадала. Але ненадовго. Бо для тих, хто не звик до терпимості і звик до нетерпимості, вона – як наркотик. А оскільки патологія давня, то й поготів. Сучасна Україна успадкувала “нетерпимість за замовчуванням” від дискурсів минулого: народницького, що живився ненавистю до вищих станів, а також радянського з його іманентною ворожістю до всього інакшого.

Нетерпимість десятиліттями, якщо не століттями, намертво блокувала відкриті дискусії, заганяючи українців у резервації інформаційних спекуляцій, пропагандистських кампаній, шизоїдних пліток, сектантських “мнений” та провінційного оцінювання.

Згадую 90-ті. Уже тоді дивувався впертому ухилянню культурних “фронтменів” нашої громади (як академічних, так і медійних) від суперечок із наріжних тем. Вони не бажали дискутувати про шляхи трансформації архаїчної етнонаціональної ідентичності в більш модерну, політичну. Вони з впертістю, гідною кращого застосування, оминали всі питання про те, який саме об’єднавчий проєкт має прийти на зміну проєкту здобуття власної держави. І ще впертіше вони відмовлялися дискутувати про міську (урбаністичну) презентацію українства. Вони мріяли, що воріженьки капітулюють. Згинуть, як мара на сонці. Вони просто марили тими капітуляціями. А деякі й досі марять.

Зрештою, ця “когутяча” методологія є також одним із популярних балаганів “свята нетерпимості”. Адже воно не знає іншого типу домовленостей, окрім акту капітуляції опонента. А опонент і собі чекає на капітуляцію свого ворога. І ніхто не погоджується на щось менше, ніж капітуляція. Навіть якщо опонент розділяє 99% твоїх поглядів. Усі кудкудакають: “Нехай визнають, що в тому 1% вони облажалися! Нехай стануть на коліна й покаються!”.

Хто б що не казав, а “свято” наближається. Після шизоїдно-політичної епідемії 2018-2019 рр. усі бесіди йдуть виключно поміж своїми. Організатори конференцій, дискурсивних майданчиків та фестивальних просторів збирають за круглими столами дружні компанії однодумців (а ще й, зрозуміло, однопартійців), які осипають одне одного компліментами та за годину “нібито суперечок” доходять висновку, що все буде добре, якщо українці щиро й безоглядно полюблять спонсора конференції (фестивалю, круглого столу) та ту вузьку злютовану (родинну) групу, яка тут дискутує.

Суспільний регулятор, який нині здійснює ручне управління нашим симулякром демократії, тобто ОП, відчайдушно намагається відтягнути “перезавантаження”. Сподівається зняти напругу через знищення майданчиків нетерпимості – телеканалів, створених для політичного зомбування. На короткострокову перспективу це, безумовно, матиме ефект. Проте аж ніяк не вирішить рамкової проблеми. Нетерпимість знайде для свого свята інші майданчики. Обов’язково знайде, і до експерта не ходи. Адже здебільшого громадянам України й далі цікавіше слідкувати за епічними битвами дегенератів, аніж дискутувати про те, як витягати громаду зі стратегічного глухого кута. Та й не дивно. Демократія без демократів не функціонує.

Поки інтелектуали балакають про своє, народна стихія вібрує від ненависті, пережовує телевізійну конспірологію та тихо мріє про “сильну руку”. Вітчизняна народна стихія не демократична, а все ще анархічно-племінна, бо завжди ставила справедливість вище, ніж закон, родинне вище, ніж громадське, а простацьке – ніж інтелектуальне. І демократію ця стихія сприймає не у форматі відповідальності за свою долю, а через відповідь на просте питання: “Мєнти тепер мають владу мене пи…ти чи ні?”.

Власне, тільки одна ця запитальність і рятує нас від диктатури. Бо навіть на “святі нетерпимості” той славетний “маленький українець”, який досі вважає Лукашенка “правильним мужиком” і обкладає відомими всім словами владу, олігархів, демократів і касирів у гіпермаркетах, найперше думає про те, чи не дозволить, бува, та “сильна рука”, про яку він говорить із кумом, поліційного свавілля.

Тож добре подумавши та давши “святу нетерпимості” покружляти в родинному і дружньому колі, цей “маленький українець” усе ще не готовий, зовсім не готовий, віддати свою країну диктатору або найманому популісту, за спиною якого маячить тінь диктатури чи Путіна. “Маленький українець” радше проголосує за смішного естрадника. Не тому, що його поважає або довіряє йому – напевно ні – а лише тому, що від смішного естрадника не пахне поліційною гумою й кирзою окупанта.

І це саме те, що не дає українському симулякрові демократії втопитися у власному лайні. Поки що не дає.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Нічна сила конспірології Ігри Орла і Панди: розставляння фішок