Свято тупої сили

Свято тупої сили

Десять років тому московський військовий аналітик переконував мене, що на території РФ зберігається ледь не половина від усієї кількості артилерійських набоїв планети. Він казав про десятки, якщо не сотні (радше таки сотні) мільйонів снарядів різних калібрів, зразків і типів, вироблених у СРСР від 1944 року. Плюс ті, що їх виточили з болванок і нафарширували вибухівкою за роки російського суверенітету.

Тоді це повідомлення не справило на мене враження. Стереотипи XXI століття пропонували акцентувати увагу на ракетній техніці. На тлі тих відстаней і потужностей, з якими мали справу конструктори й експлуатанти бойових ракет, на тлі численних розробок високоточної й інтелектуальної зброї ствольна артилерія мала вигляд архаїчної, другорядної й “тупої” військової сили, золотий вік якої минув багато десятиліть тому із закінченням Корейської війни.

Здавалося, війна в Іраку у 2003 році підтвердила ту тенденцію, яку в спеціалізованих військово-технічних пабліках називали “сутінками ствольної артилерії”. Обидві основні американські школи військових теоретиків – і та, що акцентує на авіаційній домінанті, і та, що пророкує армії “безплатформове” майбутнє – зійшлися на думці, що в іракськійвійні-2003 ствольна артилерія Саддама Хусейна опинилася в ролі “розгубленої мішені” для ракетно-авіаційних ударів західної коаліції. І це зважаючи на те, що іракські артилеристи мали суттєвий і загалом успішний досвід восьмирічної війни з Іраном.

На початку російського вторгнення в Україну здавалося, що нова війна заб’є ще один цвях до труни “бога війни”. У маневрових боях на півночі України ствольна артилерія відігравала значну роль, проте не надто яскраву. У фокусі уваги натомість опинилися протитанкові системи, далекобійна реактивна артилерія, балістичні і крилаті ракети.

Серед стрижневих епізодів першого етапу протистояння, що обговорювалися у вже згаданих пабліках, агресору, здається, лише в одному була важлива суто ствольна артилерія.Ідеться про ефективне застосування українських 203-мм артилерійських систем 2С7 “Піон”під час спроби ворога 25.02 прорватися в районі київської ТЕЦ-6 і створити плацдарм у Деснянському районі столиці.

Усе змінилося в травні, коли бої на Сході й Півдні України поступово набули характеру позиційного протистояння з чітко визначеною лінією фронту. Судячи з усього, російське командування було зацікавлене саме в такому форматі бойових зіткнень і, відповідно, спромоглося нав’язати його ЗСУ. Експерти кажуть, що запобігти цьому наші збройні сили змоги не мали.

В умовах обмеженого застосування авіації через насиченість фронту різноманітними комплексами ППО на авансцену виходить артилерійська міць. І всі ті тисячі стволів і мільйони набоїв, які були законсервовані на базах зберігання з часів СРСР, переміщуються в центр бойової інтриги.

А що саме є на тих базах? За даними відкритих джерел, російські збройні сили мають на зберіганні 1075 буксированих гаубиць Д-20, 4400 Д-30 і Д-30М, 1100 “Гіацинтів” різних модифікацій, 600 гаубиць 2С65 “Мста-Б”, 1000 самохідних гаубиць “Акація”, 260 САУ “Піон”, 390 самохідних важких мінометів “Тюльпан”. Це можна плюсувати до наявної у ворога артилерії – до 850 самохідних гармат “Мста-С”, 800 “Акацій”, 200 буксированих гаубиць 2С65 “Мста-Б”, 200 “Гіацинтів”і 60 “Піонів-М”.

І не варто забувати про ворожі танки, кожний із яких озброєний гарматою великого калібру. Нехай не такою далекобійною й точною, як у гаубиць, але також спроможною грати в російському “оркестрі тупої сили”. Лише старих основних танків типу Т-72Б у ворога на зберіганні приблизно 7000 одиниць. Більшість із них, зрозуміло, уже дуже далека від експлуатаційного стану. Але за бажання з двох-трьох таких “консервів”можна зібрати одну бойову машину.

Уже на початку червня не лише військові аналітики, а й популярні серед широких диванних мас пропагандисти одностайно проголосили поточний (другий) етап російської агресії “артилерійською війною”. А 10.06 вже не пропагандист, а цілийзаступник очільника ГУР ЗСУ генерал Вадим Скибицький визнав: “Україна має одну гармату на 10–15 російських. Наші західні партнери вже передали нам 10% того, що вони мають. Україна витрачає 5–6 тисяч снарядів за добу й практичновичерпала свої боєприпаси. Тепер ми в основномувикористовуємо стандартні снаряди НАТО калібру 155 мм”.

Проблема, здається, у тому, що НАТО, якщо порівняти з Росією, має не лише обмаль гаубиць 155-го калібру, але й обмежений запас набоїв для ствольної артилерії. Тамтешні стратеги “списали” її з порядку денного. І якщо Росія постійно оновлювала свої САУ, створюючи більш ефективні і скорострільні модифікації старенької “Мсти” та розробляючи “Коаліцію-СВ”, країни НАТО майже законсервували розвиток цієї галузі фронтової зброї. Найбільш поширеною САУ в країнах НАТО залишається М109 “Паладин”, перші модифікації якої були розроблені наприкінці 50-х років минулого століття.

Експерти одностайно стверджують, що останні модифікації “Паладинів” (початку 2000-х) аж ніяк не гірші за російські “Мсти”. Але в артилерійській війні, на цьому кривавому “святі тупої сили”, йдеться переважно не про нюанси якості, а про кількість. Про одномірну тактику ворога, який для розв’язання оперативних завдань стирає “в горизонт” українські міста. І робить це, користуючись не лазерами із пропагандистських мультиків, а архаїчною ствольною зброєю.Примітивним інструментарієм Другої світової, що його забули теоретики мультиплатформових війн шостого покоління.

Дивлячись на cхідний фронт, ми можемо спостерігати епічну картину принципового змагання двох несумісних військово-технічних світоглядів. Спостерігати, як неінтелектуальне (тупе) військово-технічне минуле з XX століття, концентрованою моделлю якого є російська армія, пробує довести операційну нікчемність інтелектуалізованої техніки та армії сучасного типу, побудованої навколо “розумної” зброї. Адже відомо, що в російському варіанті реальності сила не в розумі, а в тій “правді”, яка сьогодні вигідна начальству.

Загалом це війна кількості проти якості, сили проти розуму, впертості проти гнучкості, простоти проти складності. Вона безнадійна не лише через безглуздість її цілей і варварство її засобів. Безнадійність цієї війни ми бачимо ще й на рівні її інструментів.

Якби ЗСУ мали в розпорядженні не окремі, агрегатно ізольовані елементи мультиплатформової оборонної системи Заходу, а зв’язаний комплекс військових інструментів, у російської армії не було б жодних шансів. Але ситуація інша. Проти ворожої “ствольної орди” з великих калібрів у нас лише залишки з радянського арсеналу (здебільшого САУ “Акація”, причеплені до вантажівок “Гіацинти”, трохи “Піонів” і Д-30) плюс нечисленні вкраплення різношерстих систем із країн НАТО.Але навіть цього (сукупно з HIMARS, високоточними дронами-камікадзе та безпілотною ударною авіацією) має вистачити, щоб врешті-решт відправити радянського “бога війни” на цвинтар мілітарної історії. Але це реалізуєтьсяне за два-три тижні й, на жаль, ціною багатьох життів, які в іншій ситуації вдалося б зберегти.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


В очікуванні летючої “свинки” Переродження Хаосу