Сибірські народи та ціна питання оборонних успіхів СРСР

Сибірські народи та ціна питання оборонних успіхів СРСР

Разом з великим російським народом 
Москву в 1941 році захистили сибірські народи:
якути, буряти, хакаси, алтайці, тувинці, евенки…”
Зі спогадів рядового воїна-фронтовика

Серед військових істориків, політологів та публіцистів досі тривають дискусії щодо ціни індустріальних і оборонних успіхів СРСР у другій половині 30-х років. Не оминула обговорень і тема таємного радянсько-німецького співробітництва у міжвоєнний період. А от про мобілізацію людських ресурсів на потреби армії і війни з історичних літописів відомо мало. Немає точного аналізу структури національного складу, артикуляції принципів територіального і кадрового формування збройних сил тощо.

Безсумнівним є вклад сибірських народів у боротьбу із фашистськими загарбниками. Однак історична правда не завжди збігається з ідеологічною пропагандою. Сибірські дивізії формувались людьми із азійської частини СРСР. Їх активно почали перекидати під Москву, коли стало зрозуміло, що Японія не вступить у війну з СРСР, керуючись Пактом про нейтралітет. Під час німецького наступу на СРСР у 1941 році японці допомогли радянському керівництву й армії перегрупувати сили на сході країни та почати з 1943 року масштабний контрнаступ на ворога. Зі свого боку, Союз перекреслив положення пакту, домовившись у лютому 1945 року з США і Великою Британією вступити у війну проти Японії за таємну обіцянку союзників отримати північні японські території.

Ігноруючи “японський аргумент”, технічну та продуктову допомогу Заходу у боях під Москвою, щорічні акцентовані згадки про те, що “сибіряки врятували Москву і Росію” тішать гіпертрофоване самолюбство багатьох громадян Росії.

Таке викривлене сприйняття дійсності супроводжується специфічною міфотворчістю на кшталт, якби на західному фронті були сибіряки, то німці так глибоко не ввійшли б; через центральні і західні регіони країна багато втратила; саме сибіряки і мужики з Далекого сходу ціною неймовірних складнощів і втрат відігнали німців.

Далекосхідна армія була добре підготовленою і оснащеною, оскільки протистояла Квантунській армії. Формально нові дивізії формували зі старих кадрових підрозділів, а щойно мобілізованих якутів, бурят, хакасів, алтайців, тувинців, евенків тощо відправляли в далекосхідну армію на кордон з японськими військами. Німецька розвідка проґавила цю хитрість, бо вважала таке міжнаціональне поповнення слабким і непідготовленим.

СРСР займався реконструкцією своїх збройних сил. Червона Армія перейшла від територіального до кадрового принципу комплектування. Замість змішаних частин, де постійний склад був невеликим, а призовники проходили службу у вигляді певної кількості викликів на навчальні збори, всі дивізії стали кадровими (безперервну службу в них проходили протягом двох-чотирьох років). Це дозволило збільшити чисельність армії, яка до початку війни налічувала в цілому понад 5 млн осіб. Змінювалося і співвідношення між кадровими і територіальними дивізіями. Якщо до 1935 року 74% всіх дивізій були територіальними і 26% кадровими, то на кінець 1935 року 77% стрілецьких дивізій стали кадровими і тільки 23% залишалися територіальними.[1]

Місцеві ресурси не покривали мобілізаційних потреб військ Далекосхідного фронту і Забайкальського округу, хоча з Уральського та Сибірського округу додатково доставили 330 тисяч осіб і 45 тисяч коней. Чи ж могли сибіряки належним чином укомплектуватися на кінець 1941 року, а тим паче бути професійно підготовленим для боротьби з досвідченим ворогом? З перепису сибіряків у 1939 році (якутів – 242080; бурят – 224719; хакасів – 52771; алтайців – 47867; евенків – 29666; ненців – 24719; тувинців – 817) стає зрозуміло, що їх було недостатньо, щоб укомплектувати 22 дивізії, кожна з яких складалась з 11-12 тисяч штатних одиниць.

За переписом населення 1926 року у Славгородському окрузі (сучасний Алтайський край РФ) національний склад був таким: українці – 202 748 (47%); росіяни – 175 156 (40,4%); в Кустанайському окрузі (Казахстан): українці – 160 844 (41,3%); казахи – 123 411 (31,7%); росіяни – 82 661 (21,2%); в Акмолинській губернії українців було 312 338 осіб, в Омському окрузі – 159 694, в Оренбурзькій губернії – 112 108, в Семипалатинській області – 140 233, в Актюбинській губернії – 88 413.

Очевидно, що назва “сибірські дивізії” пов’язана не з національністю, а з територією. Політика мобілізації, денаціоналізації та русифікації передбачала прискорене змішання націй і народів, а тому в перші дні війни на українських і білоруських кордонах стояли представники Сибіру та Центральної Росії, а за Уралом і на Далекому Сході – українці і білоруси. Далекосхідні дивізії були за етнічним складом наполовину українськими, і навіть командувач Далекосхідного військового округу генерал Йосип Апанасенко був українцем, народженим на Ставропольщині.

Через 76 років відомо небагато, оскільки архіви, пов’язані з цими подіями, досі засекречені. Однак навіщо приховувати славу і доблесть сибірських дивізій?

Не буде дивним, якщо після повторного виходу фільму “28 панфіловців” у говоритимуть, що білокам’яну врятували казахи. Однак кожен четвертий з “28 героїв-панфіловців” – це боєць українського походження. Дивізія генерала Панфілова формувалася на землях Сірої України. Це територія Південно-Західного Сибіру і Північного Казахстану, де розгорнулася масова українська колонізація (загальна площа– 460 тисяч квадратних кілометрів).

Схоже, що статистику, дефіцит знань та інформації у Росії компенсують агітками та пропагандою.

[1] История военной стратегии России. В.А. Золотарьова. – М., 2000.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ