Сирітська доля переможців

Сирітська доля переможців

Коли і як ми переможемо у цій війні? Невідомо. Але точно переможемо, бо вже сам факт розрізання пуповини з московією і збереження держави, столиці з більшістю людей та територій – хай би якими були втрати – є для нас безсумнівною перемогою. Перемога нам потрібна, щоб вижити. Але що далі, як складеться наше життя після того, коли війна завершиться?

В інтернеті кружляє одна дотепна картинка – на березі моря стоїть два типи у одязі клоунів, розгублено дивляться на воду і обмінюються питаннями:

  • Де ми?
  • До дідька деталі… Хто ми?

Мені здається, це про нас. Перш ніж розбиратися – «де ми», спробуймо собі по-чесному відповісти на запитання – «хто ми». Моя алегорична і, звичайно ж, суб’єктивна версія звучить так. Ми сироти історії і цивілізації. Наша мати – Незалежність – померла молодою. Її чоловік (не відомо, чи всім нам він був батьком) – Авторитаризм – бив нашу матір, морив голодом, днями тримав у підвалі, що остаточно підірвало її здоров’я. Зрештою, він теж через нездоровий спосіб життя і погану репутацію у світі довго не протягнув – залишив нас круглими сиротами, ще й бідними. Адже за життя виносив з хати і міняв на алкоголь та інші розваги все цінне, а демонструючи свій крутий характер, типу «хто в домі господар» – ламав меблі. Бідна наша мати теж мусіла продавати якісь речі, щоб прогодувати дітей.

Однак, виявилося, що навіть те, що залишалося, а передусім самі ми, стали об’єктом пожадань батькових родичів з боліт, котрі захотіли нас усиновити і привласнити все, що нам належить. На щастя, цього не допустив дядько Сем-Демократ – американський хресний тато нашої матері. Спочатку він трохи вагався, бо знав, що батькові родичі – ледарі, п’яниці і насильники. Та коли вони полізли в бійку, нібито «за своє», не дочекавшись взаємно прийнятного рішення, сказав своє рішуче – no way! Але не дати сиріт насильникові – це половина справи. Друга – кому ж їх віддати під опіку, поки не подоросліють? Дядько Сем-Демократ хоче нас передати на «годованці» літньому подружжю у сусідстві. («Годованці» – гуцульський термін, котрий означає адаптованих спадкоємців, котрі після належного дотримування господарів до смерті, можуть на власний розсуд розпоряджатися успадкованим майном). 

Вони не в захваті, бо ніколи нашої родини не долюблювали й не довіряли їй. Так і на нас дивляться – мовляв, хтозна, що там у них криється в голові, не кажучи вже про гени. Бо ж насправді невідомо, хто був нашим батьком. Всі ці милі нам кандидати – народні поети, отамани-бухгалтери та революціонери-терористи – аж ніяк не викликають захвату в західних сусідів. Але й вибору особливого вони не мають, бо власних дітей не завели, догляд їм і їхнім собачкам потрібен, а чорношкіра й вузько-ока прислуга підступна й ненадійна, а ми хоч «побожні й роботящі». Так що, скоріш за все нас таки адаптують. 

І от тут, щоб життя в приймах склалося добре, нам потрібно чітко усвідомити: це у війні ми переможці, а в мирі – адаптовані сироти, яким належиться бути старанними й послушними. Такими й треба залишатися, аж поки не станемо дорослими та самостійними. Бо, якщо захочемо поводити себе в прийомній сім’ї як козаки-гайдамаки-опришки, то ризикуємо опинитись на вулиці серед руїн обірваними й голодними «беспризорниками».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Рафінована русофобія Психологічна залежність і контрнаступ