Сироти революцій і post-фашизм

Сироти революцій і post-фашизм
Європа якось не має щастя до соціальних революцій. Може тому, що вони майже завжди були незавершеними, невдалими. І хоч найбільші з них призводили до визначеного у книжках «докорінного перевороту в житті суспільства», та згодом не давали нічого доброго ні самим революціонерам, ні тим, хто в них повірив. Адже справжня революція має дві складові – процес і наслідки. Процеси бували справді ефектними. А от в наслідку позитивну «докорінну якісну зміну» відчувала тільки незначна меншість, та й та з сумнівними заслугами, натомість для поголовної більшості зміни були лише на гірше.

За півтора-два десятиліття після низки «несправжніх» національних революцій, спричинених Першою світовою війною та розпадом імперій, у кількох європейських держав до влади прийшли справжні «криваві диктатори» – Муссоліні в Італії, Гітлер у Німеччині, Сталін – Радянському Союзі, та ще кілька дрібніших. Революції, як кажуть, пожирали своїх дітей, залишаючи цілі покоління сиріт. На них – на їхніх жалях, образах, претензіях – згодом і базувалися диктатури. Як слушно зауважила одна розумна людина: «за кожним фашизмом стоїть невдала революція».

Українці в цьому сенсі вже потомственні сироти революцій. Сироти Великої Жовтневої Соціалістичної Революції наплодили жертв Другої війни, а ті привели на світ чергових сиріт – тепер уже Великої Антирадянської Революції, яка призвела до розпаду СРСР. Ці в свою чергу породили сиріт Майданів. Зневіра і фрустрація передаються у нас з покоління на покоління. Тому ми й не здатні на справжню, вдалу революцію – тільки на бунт, руський бунт. А результат бунту завжди більш, ніж очевидний: герої у нас тільки мертві (попри язичницькі мантри, що «герої не вмирають»); кожна зміна влади – контрреволюція; призначення «їхніх» посадовців – національний сором; звільнення «наших» – зрада; і т.д., і т.п.

І так без кінця. Може мали рацію ті, хто твердив, що Україна – це окрема планета, глобус. Бо дійсно – де б дно не пробив, все-одно вилізеш «на своїй Богом даній землі». Не дивно, що наслухавшись про руки, які «нічого не крали», або ж про руки, які «по лікті в крові і в гівні», наші люди мріють про «тверду руку». Дивно, що її досі не було. Може ще буде? Навряд чи. Час не стоїть на місці, світ міняється – (ці фрази, звичайно ж, були б надто банальними для якісної публіцистики, якби не були скерованими на відстале суспільство).

Звинувачення російською пропагандою та міжнародним «лівацтвом» пост-майданних українських еліт у фашизмі чи нацизмі є суттєвим перебільшенням. Вони надто інтелектуально обмежені і культурно недорозвинені, щоб створити таку досконалу систему зла й насильства, якими були фашизм, нацизм та й комунізм. Тепер – це всього лиш мародери і шахраї, наперсточники та бариги – це не їхній рівень. Та може перед ними і не стоїть вже таке завдання, щоб управляти масами сиріт – глобальні тенденції все зроблять замість них.

Нещодавно в інтерв’ю для польського видання “Krytyka Polityczna” угорський філософ та інтелектуал Ґашпар Міклош Томаш сказав зокрема таке: «Я склепав термін post-фашизм, щоб описати комплекс політики, практик та ідеологій, які можна спостерігати практично скрізь у сучасному світі. Вони не тоталітарні, ані не революційні. Не базуються на масових рухах, ані на ірраціональних філософіях… Я маю на увазі те, що можливо цілі правої тоталітарної машини з довоєнного періоду тепер можуть бути досягнуті шляхом парламентарних і демократичних процесів. Post-фашизм не потребує штурмовиків і диктаторів. Він повністю узгоджується із неолібералізмом, який реабілітує громадянство як ласку від суверена, а не загальне право людини».

Корона-паніка та карантинні обмеження головних людських прав змусили людину знову шукати захисту і допомоги, передусім у «своїх» – держав, народів, спільнот. Людині потрібна гарантована, хоч і незадовільна медична опіка; символічна, хоч і недостатня фінансова допомога; посильна, хоч і ненадійна підтримка тих, хто навколо.

Саме це і пропонує post-фашизм – допомогу і захист, але тільки для «своїх», бо всі проблеми – це якраз від «чужих». Однак, щоб бути «своїм», не достатньо мати відповідний паспорт, національне походження чи віросповідання, треба бути перш за все – послушним і лояльним, не створювати проблем, не мислити ніякої революційності і свободолюбства.

І ось тут на сцену виходять національні лідери, благодійники, оборонці простого народу. І не має навіть значення, з якої професійної сфери вони походять – з шоу-бізнесу чи з кондитерської промисловості, з банківського сектору чи з ломбардів. Головне, щоб вони добре грали роль «своїх», щоб їхнім обіцянкам хотілось вірити навіть сиротам революцій – при чому всіх. Першою такою обіцянкою мало б бути  – що в нас не буде більше сиріт революцій, бо не буде й самих революцій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Дисидент майбутнього Вірус «малої людини»