Танатофілія і цифри

Щодня, коли я заходжу у соціальні медіа або випадково вмикаю телевізор, мене нещадно бомбардують цифрами – от стільки-то людей заразилося, а от стільки-то вилікувалося від усім нам відомого вірусу. Якщо вписати у пошуковник Google щось на кшталт “covid19map”, то інтернет викидає численні проєкти із статистикою і даними. Я обрав сторінку https://coronavirus.jhu.edu від американського університету імені Джона Гопкінса, відкрив і побачив цифри.

Виразними і червоними літерами на сторінці писало, що станом на 18.00 год. 23 квітня 2020 року у світі нараховувалося 2 658 387 підтверджених випадків вірусу, кількість підтверджених смертей становила 185 421. Ми з жахом і насолодою рахуємо трупи – 700 за добу, тисяча за добу, а може й більше. Мислення піднесене, гормони збуджують тіло, нам страшно і цікаво водночас.

Але ще сто п’ятдесят років тому усе було інакше: мертвих хоч і можна було порахувати, мало хто цим займався. Смерть сприймали алегорично чи метафорично, числа не були такими важливими. Часто причини були прагматичними, бо чиновники здебільшого побоювалися відповідальності за загиблих, якщо їх рахувати чи публічно називати числа втрат; військові лідери зазвичай вважали, що точний підрахунок трупів може підбадьорити ворогів. Ми й зараз, коли чуємо, скількох наших військових вбили найманці на сході країни, з надією чекаємо на інформацію про те, що уявні “ми” таки вбили “їхніх” більше.

Уже в роки американської громадянської війни чи у часи величних європейських битв мешканці потрохи почали уявляти смерть у числах. Зараз, звичайно, ми легко говоримо про статистику п’ятдесяти громадян, вбитих під час масової стрілянини, чи про чотирнадцять сотень зниклих безвісти осіб під час землетрусу, наче це діялося завжди. Ми живемо у світі вимірювань, розум впорядкований навколо чисел, які говорять нам, як відчувати втрату та як оцінити відносну трагедію події. Здається дуже дивним, що колись це було не так.

Люди рахували одне одного давно: у “Книзі чисел” євреї підраховують чоловіків та сім’ї тих чоловіків кілька разів та через кілька поколінь. Ці переписи мали підтвердити обіцянку Бога, що народ Ізраїля може безмежно розмножуватися і таким чином зберігати уявлене майбутнє – доки буде більше ізраїльтян, завжди може бути земля, в яку вони повернуться.

Так само, як люди рахували один одного і отримували певний культурний сенс від цього підрахунку, люди в античності мали сильні уявлення про те, що означає бути разом. До сучасності-модерності існувало поняття маси. В англійській мові слова “маса” походить від слова “свята меса” (літургія), коли люди збираються у спільну молитву. Ми переважно ж сприймаємо слово “маса” у сенсі “вага”, “велика кількість чогось”. У XIX столітті люди почали рахувати значно більше, зокрема й втрати, а також почали надавати своєму підрахунку значення, що є відмінними від чисто числового окреслення. Медсестри на полі бою, матері, сестри та активісти, які працювали на війнах, щоб допомогти солдатам і цивільним людям, – всі вели облік загиблих.

Американець Шеннон Пуфал у своїй статті на New York Review of Books оповідає історію про рахування людей: від моменту, коли американці почали рахувати загиблих під час громадянської війни, до численних трупів під час Французької революції. Обраховані маси осіб потрохи перетворилися на представницькі гурти, на домінуючі групи людей та меншини, їх почали розділяти за класом, статтю, расою тощо. Виявляється, статистика завжди слугувала цілі – чи то керування горем, чи суспільством, вона змінила наше розуміння маси та особистості.

Але лише у ХХ столітті ми побачили розповсюдження мовних конструктів, що позначають вплив чогось на велику кількість людей одразу: масова істерія, масове споживання, братська могила, масові розстріли. Не дивно, що поява народних мас – як явища та ідеї – загалом збіглася з історичною категорією “геноциду” та з багатьма іншими категоріями, які прагнуть визначити, описати, “зліпити”, або ж навпаки знищити певну групову ідентичність. Нумерація, яку ми використовували для визначення політичного представництва (буржуазія чи пролетаріат), зараз є основним способом, за допомогою якого ми розуміємо базові речі про людське життя, ми обраховуємо усе, і свою прихильність та приналежність.

З часом значення та призначення рахування змінювались. Історик Сара Е. Іго пише, що “статистичні більшості” та інші числові дані “структурують американську соціальну уяву”, бо так найлегше розуміти себе. Сучасне життя визначається своєрідною напругою життя в масовому суспільстві: між тим, щоб бути собою і бути членом групи. Хоч в Україні ми рідко оперуємо поняттям класу, все ж розуміння себе як частини великого числа людей є “масовою” практикою. Ми, як і всі люди у світі, захоплені парадоксом ХХ століття: ефектом маси та її бажаннями, вимогами і вподобаннями великої групи людей; та прагненням до індивідуальності.

Те, що ми зараз переживаємо в ситуації пандемії, є певним насильством щодо нашого розуміння “мас” і чисел, а отже, зачіпає наш статистичний та репрезентативний досвід. Є дивна іронія нашого теперішнього моменту: перебуваючи на одинці в наших квартирах і будинках, в наметах чи на лікарняних ліжках, обмежені фізичним контактом один з одним, ми дивно і глибоко переживаємо феномен “бути разом”. Нас пов’язує спільний досвід нових, безпрецедентних глобальних чисел. Світ, у якому ми живемо, є страшно нерівним, у цьому світі демократія (політика представництва) перевершила нашу здатність до емпатії, а капризи маси зробили моральний обрахунок, що супроводжує трагедію, порожнім і алгоритмічним.

Багато хто з нас (тут я маю на увазі усіх людей) захоче в майбутньому, вже після Covid-19, мати новий і кращий спосіб висловити колективне горе. Як ми будемо це робити – питання відкрите, але це вимагатиме глибокого переосмислення взаємозв’язку між масовим та індивідуальним, між спільним та особистим досвідом. Те, що зараз нас страшить у нашому світі чисел – це доля індивіда. Буде багато незлічених трупів та багато невідомого. Коли ми вийдемо з ізоляції, нам буде потрібен інший спосіб управління нашим горем і нашими втратами. Цифри не розкажуть нам про те, як це зробити, як і жодна статистика не охопить горе кожної окремої людини.