Тарас Шевченко, герой кіноекрану

Тарас Шевченко, герой кіноекрану

Найновіше звернення до образу Кобзаря здійснив режисер Олександр Денисенко, який за власним сценарієм зняв фільм «Тарас. Повернення». Йдеться про заслання Тараса Шевченка солдатом до казахських степів. Але попередньо оголошена дату виходу стрічки у прокат – 2 квітня 2020 року – може бути змінена у зв’язку з карантином.

Найперший український байопік був присвячений Тарасові Шевченку. Двохсерійний ігровий фільм 1926 року став експериментом не лише творчим. Батальних сцен подібного масштабу – до 1000 кавалеристів – раніше в українському кіно не було.

Все почалося з того, що харків’янин Михайло Панченко надіслав до Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) сценарій про Тараса. Чоловік раніше для кіно не писав, він очолював сектор підручників у Держвидаві. Тож інсценізував матеріали шкільної програми, рясно розбавивши їх цитатами з «Кобзаря».

Тим не менше, ВУФКУ затвердило сценарій і доручило постановку Одеській кінофабриці. Її директор призначив режисером досвідченого Петра Чардиніна – це був його 138-й фільм. Чардинін уперше в українському кіно залучив до співпраці фахівців з історії, етнографії, літературознавства.

«Українська Академія Наук допомагала всім, чим могла, створити фільм, – повідомив журнал «Кіно» №5, 1926. – Академік М. Грушевський, Оніщук, Новицький, найкращі знавці Шевченкової доби, взяли посередню й безпосередню участь у роботі над фільмом».

Зйомки розпочалися навесні 1925-го. На головну роль режисер затвердив Амвросія Бучму. Поет-футурист Михайль Семенко долучився до роботи як редактор фільму. Але найбільшою удачею було запрошення в якості художника-постановника відомого митця й знавця старовини професора Василя Кричевського.

Реквізит ХІХ століття, старий одяг, меблі художник шукав по всій Україні: «Щодня я обходив базари, крамниці, ятки, вишукуючи селянську одіж та матерію. Цілими днями рився по музеях, архівах, бібліотеках, книгарнях, букіністах. Оглядав приватні збірки й колекції».

Чумацькі
мажі знайшов у етнографічному музеї Академії наук, стару бричку – у київського
каретника, диліжанс 1840-х років – на почтовій станції у Броварах, грошові
асигнації 1819 і 1838 років випадково надибав на базарі.

Поїздки по селах виявилися не дуже результативними. Селяни ставилися до професора підозріло: «Оце нібито вам і справді потрібна ота свитка драна, що Марія під дитину стеле? Щось то ви друге виглядаєте, та не признаєтесь!» – і не хотіли ані показувати, ані продавати.

Одного разу Василю Григоровичу пощастило роздобути партію драних чобіт з вищиреними зубами, потрібних за сценарієм для школярів. Адміністратор фільму Лугвенев заперечив, мовляв, латання дорого коштуватиме, на що Кричевський заспокоїв: саме такі й потрібні!.. Та коли за кілька місяців юні актори вдягнули їх та прийшли в павільйон – ноги в драних чоботях мали знімати крупним планом – виявилося, що всі чоботи акуратно полатані. Адміністратор «на всяк випадок» наказав привести їх у «нормальний» вигляд.

Непросто було зі сценами дитинства Тараса. Ще весною 1925-го Чардинін з редактором ВУФКУ Дмитром Бузьком з’їздили до Кирилівки, рідного села Шевченка, і переконалися: там фільмувати не вийде. Село розрослося, перетворилося на містечко. Багато будинків вкриті металевим дахом. Змінилося й колишнє подвір’я Тараса – там тепер нова хата… Отже, слід було знайти схожу місцевість, обов’язково з великим палацом і неподалік залізниці.

Кричевський радився з академіком Сергієм Єфремовим і професором Вадимом Щербаківським. Запропонував Чардиніну знімати у Верхівні, де збереглися цілі кутки стародавньої забудови: і мальовничі селянські хати, і чудовий палац, у якому графиня Евеліна Ганська колись приймала Оноре де Бальзака.

У Верхівні зняли чимало сцен: дитинство Тараса, рекрутський набір, панщину – в масовці грали місцеві селяни. А 80-літнього Мусія Джуру режисер навіть запросив на невеличку роль Тарасового діда.

В київській церкві Різдва Христового, що на Подолі, мали знімати винос труни Шевченка. Зовнішньо храм не змінився, проте середні двері, через які виносили труну 1861 року, були закладені цеглою, а зсередини заставлені іконами. Двері вдалося розмурувати в останній момент.

Зйомки цієї сцени, у якій брали участь 500 костюмованих статистів, зацікавили перехожих. Люди запрудили вулицю, припинився рух трамваїв, візників. Публіка потрапила в кадр, змішалася з масовкою… Але в форму поліції та жандармів були вдягнуті міліціонери. Вони швидко навели порядок на знімальному майданчику, і роботу продовжили.

Могилу Шевченка фільмували не в Каневі, а на схилах Дніпра біля Києво-Печерської лаври. Хрест скопіювали по старій фотографії (на Чернечій горі від 1923-го стояв тимчасовий пам’ятник-бюст).

Натомість московську церкву Василя Блаженного зняли в Одесі. Точніше, спочатку експедиція виїхала до Москви, але зйомки не відбулися через брак спеціального освітлення для нічних сцен. Тому на території Одеської фабрики Василь Кричевський збудував вхід і бокові стіни церкви Василя Блаженного – і в тих декораціях, що їх не відрізнити від оригіналу, зняли необхідний епізод.

Стрічку планували випустити в березні 1926-го – до 112-ї річниці з дня народження Кобзаря. Але знімальний період завершили тільки 15 березня… Прем’єра відбулася 18 жовтня.

Фільм став найкасовішою українською прем’єрою року. Його купили закордонні прокатники: демонструвався в польській тоді Галичині, США, Канаді та в країнах Європи, де мешкало українське населення. Натомість уїдливому оглядачеві московського часопису «Новый зритель» стрічка категорично не сподобалася: він закинув їй надмірну поетичність, переобтяженість персонажами тощо.

Тарас Шевченко – нечастий гість на українському кіноекрані. Після фільму Чардиніна вийшло кілька біографічних стрічок та трохи більше екранізацій його творів, загалом близько двох десятків фільмів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Беня Крик, він же панцерник “Потьомкін” Сергій Корольов і Дніпро