By 
Політична історія Карпатського краю наче навмисно заточена під підозри та потреби конспірологів. Тут усе завжди було й далі є конспіративним. Знавці давнього світу кажуть, що навіть у сиві часи в наших горах мешкали сили, які через гаремні, шпигунські та відьомські канали таємно впливали на світову політику.
Кажуть, що п’ятеро дружин дакійського царя Децебала, які походили з родин карпатських жерців-волхвів, намовляли балканського монарха на війну з Римом. Намовляли, намовляли і зрештою намовили. І через два століття владна жрецька верхівка фракійського племені карпів, яке, як відомо, і дало назву нашим горам, не полишила в спокої могутню середземноморську імперію.
З Карпат на рівнинні римські землі просочувалися агенти волхвів, які вкорочували життя імперським адміністраторам і полководцям. Агенти не гребували ані нічними нападами, ані отрутою, ані відьмацькими закляттями. А якщо якогось із чільних римлян охоплювала, бува, спокуса до стрункої фракійки з карпів, то їхні романтичні стосунки закінчувалися за сценарієм фільму “Наріжний інстинкт”.
Врешті-решт імператор Гай Аврелій Валерій Діоклетіан у 297 році на чолі кількох легіонів рушив на гірські замки та печерні святилища карпів і спалив їх дощенту. Відтак дійшов до Дністра та вкорінив римські залоги там, де туристи оглядають залишки Раковецької та Язловецької твердинь.
Могутність карпатських волхвів пішла тоді у небуття, проте воля до влади не згасла. Як, до речі, не згасли й агентурні вміння карпатського жіноцтва. Про це могли б письмово засвідчити, якби спромоглися на писання мемуарів, жінки та євнухи із султанських гаремів Сулеймана Пишного та Ібрагіма.
Майже кожний із наших краян, навіть якщо він дуже далекий від владних кабінетів, є трохи політиком. І не лише тому, що краще від усіх президентів знає, як керувати державою. Він наче внутрішньо готовий до того, що одного вікопомного дня або кум, або кума, або ж ясноокий підпасок із полонини раптом скаже йому: “Збирайся, Миколо (або Петре, або Іване). Час настав. Ідемо скидати ту злочинну владу”. Не факт, що Микола піде. Але щиро співчуватиме кожній революції. Тобто такій веремії, де поліцай безкарно дістає по пиці. Ключове слово тут – “безкарно”.
Може, тому приїжджі в компанії місцевих почуваються так, наче потрапили чи то до гурту заколотників, чи то до застільного зібрання “Коза ностри”. Перед чужими, кажуть приїжджі, наші земляки не лінуються змовницьки переморгуватися, багатозначно недоговорювати та сакраментально сміятися (а іноді не менш сакраментально пускати сльози) над чимось суто своїм, геть незрозумілим для зайд.
В одному зі своїх давніх есе я писав: “Галичина – це невпинний заколот, що триває вже сьоме століття”. І придумав цій тезі таку ілюстрацію: “У чотирнадцятому столітті від Різдва Христового в шинку сидить компанія, п’є, переморгується, підсміюється та плаче. Аж поки хтось, перебравши хмільного меду, не прохоплюється. Мовляв, от помре круль Казимир, повернемо ми собі своїх князів та свою віру в отчих богів. І після тих слів усі місцеві тривожно замовкають, з-під лоба дивлячись на випадкових і зайд: зрозуміють чи ні? А якщо зрозуміють, то чи не полізуть, кляті, до війта або до ксьондза з доносом?”
Я спробую уявити якщо не прямий заколот, то перманентну “ситуацію заколотництва”, яка, іноді згасаючи, іноді набуваючи свіжої сили, триває віками й тихо, наче весняна вода під гірською кригою, тече річищами історичних епох. Тече, живлячи мрії та фантазії простаків, закликаючи з південних земель розбійні ватаги Мухи, наснажуючи на повстанські рушення височанів і криховецьких.
Історія крокує своїми гірськими стежками. Повстання спалахують, лютують, стомлюються, огортаються димом зрад і гаснуть. Помирають короновані Казимири, Жигимонти, Йосипи, Франци, слабшають і знову напружуються державні кордони, а ситуація заколотництва живе своїм теплим конспіративним життям.
Дрібнішають, вироджуються та зникають у генетичній темряві сім’ї спадкових дідичів, лісоруби проріджують праліси, йдуть на спочинок прогнилі імперії, а в колибах і ресторанах, а також на прокурених кухнях галичани й далі змовляються. Теревенять про чужинські підступи та домашні зради, шепочуться про знамення, обсмоктують мутні слова сивих дідів, слухають перевірених божевільних, очікують на месію у вишиванці та вишукують шостого серед чотирьох.
Та й жінки нашого краю не пасуть задніх. У них партизанського запалу та заколотницької конспірації не менше, аніж у чоловіків. І якщо ресторанно-визвольна тактика цілком у руках чоловічих, то стратегії заколотництва історично варяться в жіночих казанках.
Галичани не вірили старосвітським газетам, не вірять сайтам і не віритимуть інформаційним каналам майбутнього метавсесвіту саме тому, що їхні жінки переконали їх: уся корінна людська правда приходить із базару. Бо там люди знають. І не просто знають, а дійсно знають. І приносять вони те дійсне знання додому разом із синьою цибулею, сирними плесканками, кропом та мандебуркою. У тих знаннях мало справжньої політики. У ній і сто років тому справжньої політики бракувало. Проте гріхи бургомістрів і поліцаїв плескалися там, як карасі в окропі.
Це ж у світлі принесеної з базарів правди звичайнісінький бандит Довбуш засяяв як правдивий карпатський Робін Гуд, народний месник, чаклун і володар заклятих скарбів. У її світлі сільські утопісти та літературні дячки заблискотіли просвітницьким сяйвом, а відьмацькі діти в піджаках із блискучими рукавами влізли до начальницьких крісел, купили дисертації та вступили до всіх партій. І все нібито стало на тверду колію провінційної банальності, проте ключі від раю й далі в кишенях “злочинної влади”.
Тому сакральна “формула поваги” в нашому краї залишилася суто заколотницькою: що далі в ліс, то товщі партизани. І вона, на диво, суголосна міжнародній ситуації. Адже, попри всі запевнення прогресивного людства, ніхто не гарантує, що завтра-післязавтра зі сходу не з’явиться нова зграя божевільних визволителів. І тоді кожний справжній заколотник, навіть і той, кого нині в’яжуть у веселій хаті, матиме право на хвилину сатисфакції: “Я ж казав!”
Видко, ще не час виходити з лісових нетрів на асфальт і ловити ту маршрутку, яка везе до милого європейського парадайзу. Тим більше, що в нетрях ще не всі шкварки видобуті зі старого слоїку, не вся горілка спожита й не всі лисиці розвішані у колибах. Є чим кадити старим богам.
Партизани більше не товсті, та й, чесно кажучи, уже зовсім не партизани, але все ще вірують у світову змову та ладні послати рідних на мітинг до району. Вони вірять, що від глобалізації можна зачинитися в лісовій хижі (попередньо відкрутивши щось сріблясте від вежі 5G). А ще у те, що єдина можлива відповідь рептилоїдам – старий добрий заколот. З гострим лезом, увіткнутим у лускату спину. Бо хай що там кажуть у телевізорі про божих миротворців і всеосяжну любов, ангели мають чубитися. І крапка.
З глибин віків на все це невмируще заколотництво дивляться тіні древніх волхвів. Дивляться крізь нищівний вогонь, запалений легіонами Гая Валерія, крізь полум’я Довбушевої ватри та крізь ті газові факели, що десятиліттями не згасають на карпатських схилах. Дивляться на змовницькі переморгування теперішніх заколотників і наче питають: “Гра триває?”
