Таємниці війни-2: три версії «Київського дива»

Час від часу на закритих чатах зустрічаються диванні експерти 80-ого рівня і починають обговорювати усе те, що не сходиться, не ліпиться і не підходить. На початку співрозмовники дуже конкретно попереджають один одного: «Колеги, але, будь-ласка, жодної конспірології». Колеги, зрозуміло, одностайно погоджуються. Нехай буде зневажено того, хто витягне на такий центровий інтелектуальний сейшн щось конспірологічне.

Одного довгого-довгого зимового вечора експерти сиділи на своїх диванах, пили вечірні тонізуючі напої і неквапом розбирали події перших тижнів повномасштабного вторгнення. Розбирали, збирали і знову розбирали. І ось що вийшло в них без конспірології. Ну майже без неї.

Перше і головне, що насторожує, лежить на поверхні: наступ російських збройних сил у лютому-березні минулого року було сплановано так, наче весь Генштаб ЗС РФ колективно та одночасно втратив пам’ять, здурів та увійшов до спіралі фундаментального запою.

Сплановано всупереч усьому, що складає основу московської військової доктрини от вже майже півстоліття. Адже ще у 1974-1975 роках в Академії Генерального штабу СРСР проводилася широка дискусія про корінну зміну радянської тактичної доктрини за підсумками 4-ої арабо-ізраїльської (Жовтневої) війни.

Тоді було визнано, що розпочата вермахтом у 30-ті роки епоха масованих танкових атак та фронтального застосування бронетехніки відійшла у минуле. Що широке використання ручних гранатометів та протитанкових керованих ракетних систем (ПТКРС) здатне зупинити навіть сотні танків, сконцентрованих на вузькій ділянці фронту. Під час згаданої 4-ої арабо-ізраїльської війни потужна атака 252-ої ізраїльської бронетанкової дивізії була зупинена єгиптянами, що були озброєні переважно примітивними радянськими гранатометами РПГ-7 та ПТКРС першого покоління. За добу дивізія втратила 165 танків з 268.

Аналогічно, коли 18 жовтня ізраїльську піхоту, котра на надувних човнах без важкої техніки і гармат переправилася через Суецький канал, атакували сотні танків Т-55 та Т-62 зі складу 3-ої єгипетської армії, їхня атака була відбита лише переносними протитанковими ракетними комплексами М72. Єгипетські танки, якими керували кубинські екіпажі, горіли як сірникові коробки.

Ці два епізоди детально вивчалися радянськими теоретиками танкового бою. Відповідні статті друкувалися у профільних часописах. За підсумками цих дискусій, не без спротиву генералів-консерваторів, було рекомендовано перед введенням в бій значних танкових з’єднань проводити розвідку боєм з залученням мотострілецьких підрозділів на всій лінії бойового зіткнення. Теперішній керівник російського Генштабу Валерій Герасимов якраз у ті роки вчився у Казанському вищому танковому командному училищі імені Верховної ради Татарської АРСР, яке закінчив з золотою медаллю у 1977 році. Не маю жодного сумніву, що він дуже добре обізнаний і з перипетіями Жовтневої війни 1973 року, і з тією дискусією, яка призвела до революції у радянській танковій доктрині.

Та й командувач (на момент вторгнення) горезвісної 6-ої загальновійськової армії Володислав Єршов, випускник Академії ГШ ЗС РФ, мав би знати ці ази військової науки. А якби сам не навчився, йому міг би підказати його батько генерал-лейтенант Микола Єршов, танкіст, колишній начальник Головного бронетанкового управління Міністерства оборони РФ. Адже Єршов-старший добре пам’ятає, чим заплатив його колега генерал Грачов за спробу взяти Грозний швидкою танковою атакою. 

Й тим не менш 24.02.22 український кордон перетнули довжелезні, неманеврені, взірцево вразливі колони важкої бронетехніки, перед якими не було жодних передбачених доктриною мотострільців-розвідників. І це при тому, що у російському Генштабі добре знали: в Україну на додачу до «Стугн» і «Корсарів» завезені й «джевеліни» та британські NLAW. Тобто щось на порядок крутіше за фаустпатрон РПГ-7. Знали і про бригади ТрО і про «москітну» тактику невеликих високомобільних українських підрозділів, відпрацьовану під час АТО.

Зазвичай воєнні оглядачі пояснюють даний факт неймовірною тупістю, самовпевненістю та недалекоглядністю російських генералів. Хоча будь-хто, обізнаний з внутрішнім життям радянської та пострадянської спадкової офіцерської еліти, підтвердить, що там далеко не всі тупі, спиті і розумово обмежені.

Можна було б припустити, що особисто Путін та його орденоносні лизоблюди на штиб Шойгу є далекими від військової науки і що вони щиро вірили в те, що величезний Київ за три дні буде захоплений військовими підрозділами загальною чисельністю у 50-60 тисяч бійців. 

Але не віриться, що Герасимов, Єршов та решта генералітету забули про те, що для захоплення Берліну 40-их років – міста, близького за масштабами до української столиці – було розгорнуте ударне угрупування загальною чисельністю в один мільйон бійців (63 дивізії, 38 окремих полків та 98 окремих піхотних батальйонів). І воно мало на озброєнні 10 400 гармат та мінометів, 1500 танків та 3300 літаків. В резерві Жуков з Конєвим мали ще 600 000 військовослужбовців з різних родів військ і відповідну кількість техніки. При тому на Берлін наступали обстріляні війська, що мали досвід багатьох переможних битв, відпрацьовану логістику та потужні лінії постачання.

Мають право на існування кілька версій інтелектуального паралічу російського Генштабу.

Згідно першої, найпростішої (а тому й найулюбленішої у середовищі диванних експертів), група паркетно-банкетних силовиків з оточення Путіна відсторонила Генштаб від стратегічного планування та нав’язала ЗС РФ своє бачення перспектив українського спротиву, яке базувалося на фантастичних уявленнях про нашу державу, про бойовий потенціал ЗСУ та про настрої серед українського населення. Прибічники цієї версії вважають: дилетанти в погонах переконали Путіна, що Київ можна захопити силами спецпідрозділів ФСБ, ГРУ та ССО, а танкові дивізії будуть потрібні, либонь, для театральної декорації, залякування «недобитків» та парадних маршів на Хрещатику.

Друга версія базується на тому, що всі операції на півночі України кремлівські стратеги вважали другорядними, а головною їхньою метою було стратегічне оточення та повне знищення найбільш боєздатних українських частин на Донбасі. Тому, мовляв, бойові дії на київському напрямі не були глибоко продуманими та належно забезпеченими. Відповідно, кажуть прибічники другої версії, спрацювала тактика Залужного і Сирського, які заманили танкові колони ворога вглиб нашої території і розбили їх так само, як півстоліття тому Аріель Шарон розбив танкові колони єгиптян у знаменитій битві біля «Китайської ферми».

Щоправда, прибічники другої версії поки що не здатні пояснити, чому на «другорядний» напрямок росіяни кинули свої найбільш елітні та технічно забезпечені частини – від 76-ої Псковської дивізії до 1-ої гвардійської танкової армії. 

А прибічники третьої версії обережно натякають на те, що у подіях лютого-березня минулого року проглядаються ознаки масштабного (навіть реально грандіозного) саботажу. Що невідомі (а, радше, усім добре відомі) планувальники епічно й без зайвого поспіху от вже майже рік зливають не лише осатанілого бункерного діда, але й усю його банду.

Прибічники третьої версії вважають, що «інвалідний» перебіг українсько-російської війни є наслідком класичного «заколоту професійних еліт» проти міцної популістської диктатури, яка спирається суто на грубу силу та на ресентиментальні настрої широких малоосвічених мас.

Але коли починає звучати третя версія, більшість експертів відкладає вбік келихи з тонізуючими напоями, підводиться зі своїх диванів, починає махати руками, грізно обертати очима і кричати: «Це ж вона – клята конспірологія!»

Тому прибічники третьої версії не впираються і не наполягають на істинності своїх припущень. Вони легко погоджуються на компроміс, який полягає у тому, що в реальності мали місце елементи з усіх трьох версій. Головний урок того, що сталося майже рік тому: історія мстить тим, хто її погано вивчив. А те, що в Росії схиблене світобачення дилетантів та шизоїдів завжди домінує над думками фахівців – історична карма країни невивчених уроків.