Таємниця фільму «Коли людина посміхнулась»

Таємниця фільму «Коли людина посміхнулась»
В 1971 році режисер Кіностудії ім. Довженка Віктор Івченко зацікавився романом ростовського письменника Петра Лебеденка «Четвертий розворот». Автор, колишній льотчик, розповів драматичну історію: командир екіпажу, успішно посадивши літак з пасажирами в надскладних погодних умовах, по дорозі додому гине в автомобільній катастрофі. Сюжет побудований на стосунках його вдови Інги з чоловіком загиблої стюардеси Ольги, яка теж поверталася з рейсу в тій смертельній машині – зворушлива історія про почуття, що зароджується в серцях двох людей, які поховали своїх близьких.

Окремою книжкою роман вийшов лише 1972-го, отже Івченко читав його або в рукописі, якщо товаришував з письменником, або десь у журналі.

Так чи інак, в липні 1971-го він у співавторстві з Юрієм Пархоменком, редактором кіностудії, почав працювати над сценарієм, який вони назвали «Інга». Швидше за все, в головній ролі режисер мав намір знімати, як і в попередніх фільмах «Гадюка», «Десятий крок» тощо, свою дружину – відому артистку Неллі Мишкову.

Наступного року сценарій затвердили в усіх інстанціях, і восени режисер вилетів на вибір натури до Ростова. Там сталася трагедія: Івченко потрапив з інфарктом до місцевої лікарні, де 6 листопада 1972-го помер.

Неллі Мишкова, яка збиралася грати вдову, стала нею не на екрані, а в реальному житті…

Директор кіностудії Василь Цвіркунов доручив продовжити роботу над фільмом Сергієві Параджанову. Цим кроком намагався вивести режисера з тривалої опали – очевидно, розраховував, що необхідність негайної заміни постановника на картині, яка вже стояла у виробничому плані 1973 року, змусить інстанції погодити цю кандидатуру.

Свій варіант режисерського сценарію Параджанов назвав «Ікар», увівши паралельний сюжет на тему древнього міфу. Після свого «Саят-Нови», поставленого на «Вірменфільмі» 1968-го, він був захоплений новою кінематографічною естетикою.

У переробленому вигляді сценарій передбачав дієву присутність Києва у фільмі (можливо, луна непоставлених «Київських фресок») – парк Тараса Шевченка, Медичний інститут, відомий магазин для наречених «Юність», міжнародний аеропорт «Борисполь», Байкове кладовище тощо.

«Єдине моє бажання, – пояснив у передмові до режисерського сценарію, – зробити фільм, сповнений краси і добра». 

На роль Інги планував запросити Антоніну Лефтій, яку хотів знімати ще в «Київських фресках». Вона перебувала в зеніті слави після ролей у фільмах Леоніда Осики «Камінний хрест» і «Захар Беркут», Михайла Калика «Любити» тощо.

Інші головні ролі Параджанов збирався доручити Володимирові Олексієнкові, Світлані Пелиховській та Авету Аветисяну.

В епізодах намічав зняти камео відомих сучасників: хірурга Миколу Амосова, авіаконструктора Андрія Туполева, модельєра В’ячеслава Зайцева, віолончеліста Мстислава Ростроповича, а також Володимира Висоцького, який на початку фільму мав виконати спеціально написану пісню про Ікара.

Але в лютому 1973-го все розсипалося – Держкіно УРСР «зарубало» сценарій «Ікар», наказавши кіностудії повернутися до первісного задуму і замінити режисера.

Третім постановником фільму призначили Бориса Івченка, який спирався на сценарій свого батька та Юрія Пархоменка. Режисер щойно завершив роботу над «Пропалою грамотою» за Миколою Гоголем (фільм надовго ліг на «полицю»), а тому, зважаючи на стислі терміни постановки, більшість акторів з тієї стрічки запросив до нової картини.

Зокрема, Іван Миколайчук, який грав козака Василя, одержав головну роль – чоловіка загиблої стюардеси. Стюардесою стала Галина Довгозвяга, виконавиця в «Пропалій грамоті» ролі селянки, яка просить за дитину. Земфіру Цахілову, яка в попередньому фільмі виконала дві ролі – Одарки та баронеси Ліхтенберг, – затвердили на головну роль Інги, вдови командира екіпажу. Федір Стригун в екранізації Гоголя був запорожцем Андрієм, а тепер отримав роль лікаря Люпіна. Анатолій Барчук з виконавця епізодичної ролі Івана перетворився на штурмана Юткова.

До акторського ансамблю приєдналися також Борис Савченко (командир екіпажу), Костянтин Степанков (головлікар), Віталій Розстальний (другий пілот), Віктор Маляревич (бортмеханік), Володимир Талашко (радист) і славетний Дмитро Капка (батько пацієнтки), який починав зніматися в 1920-ті роки в німих фільмах Олександра Довженка.

Фільм вийшов на екрани в березні 1975-го під назвою «Коли людина посміхнулась». На той час Параджанов уже перебував у колонії суворого режиму, тож його прізвище в титрах не згадане, навіть серед сценаристів.

Натомість Борис Івченко нагадав у фільмі про спробу свого видатного попередника екранізувати роман Лебеденка «Четвертий розворот».

Майже на початку стрічки, в сцені на пляжі, Інга викладає камінчиками на піску слово «Ікар» – воно тримається на екрані 10 секунд. Поруч, розкинувши руки, наче летить, спить Роман, з яким в Інги почалися стосунки.

«Але я не Ікар, я – Роман», – дивується льотчик, прокинувшись. «А мені так хотілося», – пояснює Інга.

У літературному першоджерелі ані цього діалогу, ані самої сцени не було.

Звісно, натяк зрозуміли тільки ті, хто були в курсі передісторії створення кінофільму.

Ще один момент «для своїх». Інга, сідаючи на катер, звертається до лікаря Люпіна, якого (чи випадково?) звуть так само, як і виконавця цієї ролі Федора Стригуна – Федором Миколайовичем. «Привіт Таї! – каже Інга. – І Назарчика поцілуйте». «Добре», – відповідає лікар. Ті, хто «в темі», щиро посміхнулися: дружина актора Тая (відома артистка Таїсія Литвиненко) приблизно за рік до зйомки цього епізоду народила хлопчика, якого назвали Назаром.

Звичайно, деякі сцени фільму виглядають наївно (наприклад, закохані взялися за руки – ото і весь роман), але в тогочасному радянському кінематографі не дозволялося чогось більшого. Попри це Борисові Івченку вдалося зробити прекрасну чуттєву картину, де інколи відсутність слів – як у фінальній міжміській телефонній розмові-мовчанці – важить більше за будь-який діалог.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Як Єжи Гоффман знімав в Україні “Потоп” та їздив за “Оскаром” Як київські динамівці стали кіноакторами