Тбіліський синдром

Симпатія жертв до свого кривдника, яку в психології називають “стокгольмським синдромом”, на геополітичному рівні набула поширення на цілу країну й зумовила появу “тбіліського синдрому”.

Російський капкан

У 1970-х роках у Швеції грабіжник захопив заручників під час пограбування банку. Після звільнення жертви не лише за свої гроші найняли адвокатів злочинцеві, але й активно писали йому листи. Так само сучасна влада Грузії проводить неприродно приязну та доброзичливу політику щодо свого російського агресора та окупанта.

Нещодавнє відновлення грузинською владою авіасполучення з Росією стало ще одним проявом симпатії жертви до окупанта, якому грузини навіть кидають рятівне економічне коло. Якщо ж врахувати, що Грузія активно допомагає Росії обходити західні санкції, запроваджені через вторгнення в Україну, то тбіліський синдром перетворюється на проблему, яка заслуговує докладного вивчення заради уникнення цієї хвороби в майбутньому. В українському МЗС щодо цього заявили: “У 2008 російські літаки прилітали в Грузію, щоб бомбити мирне населення. Зараз вони планують бомбити європейське майбутнє грузинів”.

Саме через Грузію відбувається постачання недоступних для РФ західних товарів, а обсяг торгівлі Грузії з РФ із часу повномасштабного вторгнення в Україну зріс на 22 %. Зокрема, кількість алкоголю, який Грузія експортує в Росію, зросла більш як на 120 %. І це при тому, що на багатьох грузинських винах розміщують напис “20 % території Грузії окуповано Росією”.

Політика грузинського сприяння росіянам вартує більше, аніж гроші, хоча й дохід від туризму з РФ становить приблизно мільярд доларів щорічно. Грузинська влада йде назустріч путінському режиму щодо авіасполучення попри те, що її застерегли від цього у ЄС, закликаючи дотримуватися санкційного режиму. Тобто такі дії потенційного кандидата на вступ до ЄС можуть перекреслити європейську перспективу Грузії. 

Грузія: шлях до свободи

За маленьку та горду Грузію Росія взялася ще за часів “доброго” Єльцина, організувавши на її території сепаратистські утворення — Абхазію і Північну Осетію. Оскільки абхазів у Абхазії налічувалося менш як 17 %, до формувань абхазької армії Кремлю довелося завербувати російських кавказців — адигейців, чеченців (приблизно 5 тисяч) і донських козаків. Після бойових дій 1992–1993 років, у яких російська армія воювала проти грузинів у складі абхазьких формувань і під звичним для росіян статусом псевдомиротворців, від Грузії було відшматовано 20 % території.

У бойових діях із росіянами загинуло приблизно 5 тисяч грузинів, однак навіть після цього Грузія не послабила своєї залежності від Москви. З 5-мільйонного населення країни у РФ емігрувало майже мільйон грузинів, які здебільшого займаються некваліфікованою роботою. У 1990-ті їхній заробіток у Москві був суттєвою підтримкою для сімей на батьківщині, яку розорила та зруйнувала російська агресія і колапс економіки перехідного періоду. Новий президент Грузії Едуард Шеварднадзе назвав діяльність свого попередника Звіада Гамсахурдії, який протистояв Москві, фашизмом і пообіцяв разом із Росією боротися проти тероризму в регіоні.

Після перемоги Революції троянд і приходу до влади проєвропейських сил на чолі з Міхеілом Саакашвілі Грузія розпочала успішні ліберальні реформи й побудувала першу на Кавказі демократію. Але у 2008 році зазнала прямого російського вторгнення і бомбардування.

Проти президента, який поборов у країні корупцію, викорінив хабарництво в лікарнях, вишах, міліції та судах, реформував державний апарат, Кремль почав інспірувати перманентні політичні кризи та масові протести, які зрештою привели до влади російсько-грузинського олігарха Бідзіну Іванішвілі. Показово, що олігарх у Москві зветься Борисом і навіть втратив грузинське громадянство на користь російського.

На гроші, зароблені у РФ, було створено опозиційний проєкт “Грузинська мрія”, який акцентував на критиці Саакашвілі та зумів досягти 54 % голосів на парламентських виборах 2012 року. Новий президент Грузії Георгій Маргвелашвілі потрапив у політику завдяки особистій прихильності Іванішвілі й став де-факто його протеже. Попри декларативний проєвропейський курс партія Іванішвілі виступила за нормалізацію відносин із Росією та назвала винуватцем російської агресії “непродуману” діяльність Саакашвілі. У керівній коаліції Грузії є проросійські політичні сили, як-от “Партія промисловців”, яка скептично налаштована до НАТО і виступає за приєднання Грузії до Митного союзу. Олігарх Іванішвілі неодноразово заявляв: “Ми уважно вивчаємо Євразійський економічний союз і якщо побачимо користь для Грузії, то чому б ні?” Натомість експрезидента Саакашвілі, який, взявши проєвропейський курс, зробив із відсталої та напіврозваленої Грузії з феодально-кримінальними порядками демократичну і правову державу, влада повільно вбиває в тюрмі, що багато експертів розцінюють як покарання за непокору Москві.

Грузинська пересторога для України

Якби в серпні 2008 року грузинам, які ховалися в укриттях від російських авіанальотів, сказали, що колись Грузія економічно рятуватиме Росію і критикуватиме Україну, яка тоді терміново доставила Грузії свої системи протиповітряної оборони, вони б сильно обурилися. Тоді грузини вважали, що з “русским миром” вони болюче, але остаточно попрощалися, а московське геополітичне зло більше не повернеться. Однак довгострокова маніпулятивна й добре профінансована стратегія Кремля призвела до того, що зараз урядовці Грузії висловлюють дедалі тепліші промови про користь економічної співпраці з Росією та дедалі різкіше засуджують українських колег.

Приклад Грузії мав би стати повчальним уроком для всього українського суспільства, адже в нас також є фактори, які завтра могли б привести до влади українського Іванішвілі. У нас досі багато агресивних захисників російської мови та релігійного відділу ФСБ, що маскується під Українську православну церкву. У нас чимало ненависників західних українців і вдосталь переконаних, що у війні винен Зеленський, який не зумів домовитися і піти на компроміс із Москвою. Росіяни ж, на їхнє переконання, розпочали війну вимушено, після численних попереджень. І зовсім вимушено перетворили Мар’їнку та Бахмут на місячну поверхню, вимушено вбили в Маріуполі десятки тисяч мирних мешканців і взагалі вимушено розстрілювали на вулицях усе чоловіче населення Бучі.

“У всьому винні політики, а людям далі жити треба”, — кажуть українські любителі дружби з Росією. “Якщо мій брат — російський льотчик, то що, мені через політику з ним більше ніколи не спілкуватися?!” — риторично запитують, біжучи в укриття від братських “подарунків”. А завтра вони голосуватимуть за політиків, які виступатимуть за “нормалізацію” сусідських відносин із Росією: за відновлення транспортного сполучення, за “взаємовигідне” економічне співробітництво, словом, за “мир, дружбу та московську жуйку”. Таких людей менше, аніж до початку повномасштабного вторгнення, але їх досі чимало.

Ми дивуємося, як грузини, яких бомбили росіяни, сьогодні рятують Росію від санкцій, проте важливо, щоб післязавтра нам так само не дивувалися в Польщі чи Литві. Виборчі й політичні помилки, що їх вчинили грузини, які просто хотіли миру та економічної стабільності, не мають повторитися в Україні. Інакше Україна стане не просто Грузією — вона стане Білоруссю.