By 
Ми стрімко наближаємося до першої річниці повномасштабного вторгнення. Російсько-українське збройне зіткнення за якихось 10 місяців здобуло позицію найбільш масштабного військового конфлікту з часу перемир’я у Корейській війні (1953), залишивши позаду за багатьма параметрами і неймовірно витратну та химерну агресію США у В’єтнамі (1964-1973), і виснажливу окупаційну війну радянських ЗС в Афганістані (1979-1988), і восьмирічну кровопролитну битву іракської та іранської армій (1980-1988).
Україно-російську війну (УРВ) вивчатимуть десятиліттями. І не лише історики, але й військові спеціалісти, планувальники збройних конфліктів майбутнього. Адже УРВ, серед іншого, відкриває цілу епоху війн ХХІ століття, добу жорстокого і «сценічного» гіпермодерного мілітаризму. Це динамічна війна великих мобілізаційних армій з важким, далекобійним, високоточним та «розумним» озброєнням, з потужним кібернетичним компонентом. Це війна роботів (дронів). Це війна з безпрецедентним застосуванням ракетного терору, з масованими інформаційно-психологічними спецопераціями (ІПСО). Це війна базової реальності з реальностями шизоїдними.
І вже тепер можна оглядово, не деталізуючи, перелічити головні «відкриття» УРВ. Спробуємо це зробити.
Почнемо з того, що вона змусить переглянути низку теорій щодо ведення війн у сучасну епоху. Виявилося, серед іншого, що ще рано списувати з рахунків стару добру ствольну артилерію й, відповідно, занедбувати виробництво та складське накопичення боєкомплектів для гаубиць і танкових гармат. Ствольна артилерія і нині, за умови високої насиченості військ гаубицями великих калібрів (умовно від 100 одиниць і більше на кілометр фронту) та наявності мільйонів набоїв до них, спроможна, як і у Першу світову, успішно вирішувати завдання не лише тактичного, але й оперативно-тактичного рівня.
Також виявилося, що була переоцінена роль ударних гелікоптерів. Якщо супротивник має достатньо сучасних переносних зенітних ракетних комплексів (ЗРК), то групові атаки ударних гвинтокрилів («летючих танків», як їх називали) перетворюються на такий собі «вертольотоклазм», коли навіть добре броньовані, швидкісні та озброєні керованими ракетами класу «повітря-земля» машини збивають практично безкарно з відстані 0,5-4 км. ледь не десятками. Як наслідок, армія США вже запланувала замінити свої знамениті АН-64 «Апачі» конвертопланами. Й навіть далекі від військової справи обивателі помітили, що в українських заявках на постачання західної зброї відсутні ударні гвинтокрили.
Спеціалісти кажуть, що УРВ – справжній «фестиваль зенітників». Зенітне озброєння вчергове, як і за призабутих часів Війни Судного дня (1973), жорстко обмежило дії численної фронтової авіації і важких бомбардувальників РФ. Останні з травня використовуються виключно як пускові платформи для крилатих ракет з великої відстані. Дорожезні «Калібри» стають жертвами старих радянських ПЗРК «Ігла», а відносно сучасні і також недешеві фронтові бомбардувальники Су-34 збиваються не лише «Буками» 40-річної давності, але й переносними зенітними комплексами «Стріла-2». Можна нагадати, що ці перші радянські ПЗРК були з великими інженерними труднощами скопійовані з американського FIM-43 «Redeye», створеного за технологіями середини 50-их років.
Поява в ЗСУ сучасних зенітних комплексів NASAMS та IRIS-TSLM загрожує звести практично до нуля бойову ефективність російської авіації. Масове використання російських зенітних комплексів С-300 в якості ударних «земля-земля» є чи не найблискучішим підтвердженням «технічного паралічу» ворожих ВПС. Відсутність у росіян літаків, створених за технологією «стелс», примітивність їхніх бортових радарів та комп’ютерів, неефективність протирадарних ракет не залишає їм жодного шансу.
Отже, традиційна пілотована військова авіація у війнах сучасного типу (у війнах дронів) є дуже вразливою («солодкою ціллю»), тому її майбутнє обумовлене гнучким опціональним застосуванням, а також максимально широким використанням спектру випереджуючих технологій.
А ще УРВ демонструє ситуативну перевагу масового недорогого воєнного продукту перед ексклюзивною, високотехнологічною і дуже дорогою зброєю. Не лише дешева ствольна артилерія, а й дешеві ударні дрони-«мопеди» можуть скласти неабияку проблему для тієї воюючої сторони, яка не може собі дозволити необмежені ресурсні витрати. Якщо уявити атаку не трьох десятків, а, одночасно, трьох сотень або й трьох тисяч ударних дронів типу «Шахед-136», то зрозуміло – навіть така потужна система ППО, яку має Ізраїль, не здатна буде знищити усі апарати.
Тому ізраїльські, американські, європейські військові дуже уважно слідкують за розвитком та практиками українських протиракетних та протиповітряних сил. В українському небі сьогодні визначаються стратегії і магістральні напрями розвитку «протиракетних щитів». Високотехнологічні демократії на нашому досвіді вчаться протистояти низькотехнологічному збройному «масовізму» азійських диктатур. Так само й архаїчним стратегіям, які диктатури здатні застосовувати безпосередньо на полі бою.
Ще на початку 80-их років Іран у війні проти Іраку практикував безперервні атаки фанатичних і малокваліфікованих піхотинців Корпусу стражів ісламської революції проти сильно укріплених оборонних ліній іракців під Басрою. Ті атаки не привели Іран до перемоги. Росіяни, за своєю давньою звичкою, наступили на ті ж граблі під Бахмутом. Західні експерти з наростаючим подивом спостерігають, як вже шостий місяць російські генерали вкупі з не зовсім адекватним власником ресторанного бізнесу завалюють передмістя Бахмута трупами своїх солдат.
Частина експертів починає підозрювати, що метою цих атак є не прорив української оборони, а навмисна демонстрація «високого порогу реагування на втрати». Мовляв, подивіться, слабаки, які ми байдужі до смерті і готові вмирати, виконуючи навіть безглузді накази начальства. Проте західних експертів таким не здивуєш. Бійці самопроголошеного Халіфату Абу-Бакра Багдаді сім-вісім років тому демонстрували ще більшу готовність загинути в ім’я свого лідера. Але це не принесло їм перемоги.
Таким чином УРВ виявляє свою парадоксальну гібридність. Зброя з крайнього аргументу королів перетворюється на найближчий засіб політичної маніфестації. Дуже дорога ракета, стрижневим призначенням якої є транспортування ядерного заряду, трансформується фактично в іграшку, у демонстратор нераціональної, шизоїдної волі Путіна, котрий вирішив дестабілізувати політичну ситуацію в Україні шляхом руйнування системи енергопостачання. Військовий потенціал, включно з життями солдат, витрачається на малювання пропагандистського «портрета» диктатора, «який ніколи не відступає».
Відповідно, завдання зламати волю (дешевий дворовий «понт») Путіна з політичного і дипломатичного завдання перетворюється на військове і технічне. Повторюється ситуація кінцевої фази Другої Світової війни, коли безглуздий і безперспективний спротив гітлерівської Німеччини диктувався не військовими (і, ширше, раціональними) цілями, а лише шизоїдним мисленням фюрера. Те, що подібне можливе в Європі доби Гіпермодерну, смартфонів та Фейсбуку є також досвідом теперішньої війни. Тому високотехнологічна західна зброя також є демонстрацією переваги вільного і відкритого світу над країною вічної достоєвщини.
УРВ є одночасно та рівнозначно і війною принципів, і війною шизоїдної маніфестації – війною символів, зведених до рівня дитячої помсти. Для всього світу це унікальний досвід протистояння хаосу, який намагається виглядати системою. З точки зору військової аналітики це надзвичайно спрощує завдання.
Наприклад, знищення крейсера «Москва» важливе з суто військової точки зору як знищення потужної ракетної «парасольки» Чорноморського флоту, у військово-символічному плані на порядок важливіше, бо звужує шизоїдний простір ворожого мислення (відбирає улюблену іграшку). А саме цей простір є фундаментом стратегій Путіна. Ми і колективний Захід маємо справу з війною, у якій треба знищити навіть не штаб, а символічну примару, що живе у головах. Бажано разом з головами. А цих московських голів значно менше, аніж було голів з примарами у націонал-соціалістичному Берліні 1944-1945 років або у іділівському Мосулі у 2014.
Тому, як виглядає, до «Томагавків» не дійде.
