Точка неможливості

Точка неможливості
Ми перебуваємо всередині кризи. Глобальної кризи, від якої нас нічого й ніхто не захищає. І не планує. Ми наче ті маленькі кораблики, що потрапили до епіцентру урагану: звідусіль набігають рухливі водяні гори, але ми тішимося, адже в епіцентрі майже немає вітру, світить сонце, а хмари не заступають небесної блакиті. Ми сподіваємося, ми майже впевнені, що вся штормова могутність уже десь позаду, що хвилі за кілька хвилин – ну, максимум за кілька десятків хвилин – ущухнуть. І ми, щасливі переможці, випливемо на курортну морську гладінь. Але це – ілюзія.

Французькі філософи, що сформувалися під впливом зловісного й безкомпромісного Луї Альтюссера (того, який убив свою любу дружину й узагалі був “Althusser – a rien”), а також медійний улюбленець Славой Жижек кажуть нам, що капіталізм завжди перебував, перебуває й перебуватиме в стані кризи, що віковий ураган є допустимою метафорою для того, що називають “нормою капіталізму”. А ще вони кажуть нам, що динаміка революційного розвитку сучасного світу спирається на нескінченне відтермінування точки неможливості (завершальної кризи, абсолютного шторму, колапсу, краху).

Поточна ситуація в Україні тепер формується спазматичними ривками світу, який одночасно наближається і віддаляється від точки неможливості. Зрештою, інтегруючись до вільного світу, українські інтелектуали знали, куди йдуть. Були свідомі того, що потраплять до бурхливого океану. Але сморід радянського застійного болота був такий нестерпний, що навіть штормова темрява здавалася інтелектуалам цікавішою та привабливішою за реальність, яка вийшла з голови вусатого диктатора, оточеного зграєю переляканих догматиків, жлобів і садистів.

З іншого боку, ті “маленькі українці”, які жили, живуть і житимуть від запою до зарплати, не підписувалися під планами переселення з болота до океану. Вони не читали філософів і нічого не відали ані про норму капіталізму, ані про точку неможливості. Їм таке й у страшному сні не могло наснитися.

Три десятиліття тому їм сказали, що у вільному світі більший вибір ковбаси, алкоголю та розваг, але їх не попередили про спазматичні ривки. Про темпи прибуття “нового”. “Маленьким” не розтлумачили про те, що зміни мають стати способом життя, а той, хто у вільному світі не змінюється, не адаптується й не зростає, спочатку програє, а потім зникає за тим обрієм, яким окреслена актуальна присутність.

Нам зазвичай розповідають про “революції” як про події, обмежені певними часовими рамками. Кажуть про “революцію на граніті”, про “революцію гідності”. І майже ніхто не каже про те, що революція почалася наприкінці 1980-х, продовжується нині, триває щоденно, щохвилинно і триватиме стільки десятиліть, скільки наша країна перебуватиме в реаліях вільного світу, а тому й у реаліях капіталізму, глобального ринку, інформаційного плюралізму, рольової змагальності, Гіпермодерну, нескінченної кризи та всього того, що супроводжує належність до цивілізації відкритого типу.

“Маленькі” не люблять революційного неспокою. Та й будь-якого неспокою. Їх лякає слово “криза”. “Маленькі”, які мислять шаблонами, не встигають за змінами. Не встигають вирощувати та закріплювати у своєму стадному дискурсі нові шаблони. Старші “маленькі” з ностальгією згадують зрозуміле їм радянське болото. Розповідають про свій втрачений смердючий рай молодим “маленьким”.

Ностальгія “маленьких” була б геть смішною та несуттєвою, якби не одне “але”. Різні кластери українського суспільства рухаються в майбутнє з різною швидкістю. У певних галузях відбуваються проривні зміни. А в інших майже цілковито панує кастова архаїка, принципи якої не вписуються не те що у XXI століття, але й у XIX вважалися б відвертою дикістю. І ці галузі далеко не маргінальні.

Декому здається, що зміни відбуваються повільно, що ми ледь рухаємося в напрямку до майбутнього. Але якщо подивитися тверезим поглядом, суспільство дедалі більше відчуває “революційний перегрів”. Усе глибшими стають принципові розриви між керівними бізнес-елітами та бюрократією, між столицею і провінцією, між носіями актуальних компетенцій і купованих дипломів, між тими, хто живе глобальними трендами, і тими, хто готовий повірити в пласку Землю та літаки, з яких “розкидують ковід”.

Західні партнери України послідовно та логістично грамотно змушують українську провідну верству валити залишки радянської системності, відмовлятися від архаїчних протоколів здійснення влади та від дрімучих стереотипів минулого. Але виникає питання: чи достатньо тієї ресурсної (разом із фінансовою) підтримки від Заходу для того, щоб років так із десять триматися якомога далі від національної точки неможливості? Чи вистачить наявних ресурсів для конструктивного балансу поміж витратними проєктами наших еліт, незгасним апетитом бюрократії та мутними настроями мільйонів “маленьких”?

З одного боку, ми бачимо ситуативну ефективність архаїчного директивного управління, символом якого стала РНБО. З іншого – розуміємо, що таке управління має мало спільного з фундаментальними принципами та політичними методологіями розвинутого демократичного суспільства. Тобто не має майбутнього. Керівні еліти швидко вчаться й поки що – завдяки сприятливій кон’юнктурі – витримують контрнаступ бюрократів “кучмівського призову”. Але водночас ми є свідками того, що кадровий потенціал “просунутих” українських еліт виявився куцим. Що спазматичне тасування кадрової колоди поки що не дає відчутного “стрибка компетентності”.

А тим часом абсолютний шторм щораз ближче. Соціальна нерівність зростає шаленими темпами. Населення невпинно старіє. Трудова міграція “вимиває” фахівців не лише із західних регіонів. Енергетична криза демонструє запізнення ключових змін у стрижневих галузях економіки. “Ліва” реакція сподівано підіймає голову. Професійність державного менеджменту не витримує жодної критики. Усі сегменти політичного поля, як владні, так і опозиційні, на дві третини заповнені пройдисвітами та випадковими “пасажирами”. Ворог фронтально посилює зовнішній тиск, модернізація української армії все ще не дає жодних гарантій успішного протистояння прямій агресії.

Є два варіанти уникнення точки неможливості. Перший – пригальмувати та “підтягнути хвости”. Другий – пришвидшити рух, діяти згідно з базовими трендами Гіпермодерну. Перший варіант, зрозуміло, втішить і ситуативно заспокоїть кастову бюрократію, “маленьких” і решту носіїв шаблонного мислення. На низових рівнях напруга буде частково знята. Але, попри всі позитиви, “підтягування хвостів” не зніме з порядку денного жодної стратегічної суперечності. Як замороження газового тарифу для населення не зможе відвернути енергетичного колапсу, а славетна “фінляндизація” не дасть жодної гарантії безпеки на кордонах із Росією та Білоруссю.

Тому залишається тільки другий варіант. Попри невмолиме поглиблення розривів і всі супутні ризики, Україні доведеться шукати той парадоксальний шлях, який одночасно наближатиме нас до точки неможливості й віддалятиме її. Зрозуміло, що доведеться позичати. Багато. І не лише в західних партнерів, але й у майбутніх поколінь. Також зрозуміло, що жодної “суверенної логістики” в такій ситуації бути не може. Ми змушені будемо – не без втрат, зрозуміло – проплисти між двома велетенськими глобальними хвилями – дев’ятим валом найближчого американсько-китайського протистояння і дев’ятим валом “лівої” революційності, що невдовзі покотиться світом.

І нехай не полишить нас Сила.

1 Comment

  • Olena , Листопад 8, 2021 @ 10:23 pm

    Якби ж це усвідомлювали ті, від кого залежить формування стратегій та прийняття рішень

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Таємниця найвищої касти Смак трипільського борщу