By 
«Воля до влади» не є чимось оригінальним в теорії цього питання, а ще більше в практиці організації і реалізації самої влади. Європейські нації, застосовуючи цей принцип, успішно подолали етап свого становлення і розвитку. Черга за Україною.
Кожне покоління борців за самостійність і незалежність України творило свою владу, намагалося реалізувати державний суверенітет у свій, зрозумілий для них та властивий рівню розвитку і насильству, спосіб, використовуючи різноманітні форми (легальні і нелегальні; мирні і збройні).
З позицій сьогодення можна оцінювати правильність обраних шляхів, форм, методів і способів виборювання України, але лише з позицій сьогоднішнього дня. Та все ж варто визнати і віддати їм належне, – вони боролися, вони не були байдужими ні до свого минулого, ні до теперішнього, а тим паче до майбутнього. І так щоразу, кожне покоління українців має себе задекларувати на сторінках Великої Історії.
Окрім забуття історії українців і самих українців за межами нинішньої України в самій Україні превалюють недовіра, підозра, приниження, винищення.
Вимагати зараз, щоб українець став любити нинішню владу, – наївне бажання і даремні сподівання. Тим паче, що державу і державні структури очолюють ті самі люди по крові, а головне по духу, що й до проголошення самостійності України.
Влада, яка не спромоглася реально:
- провести люстрацію;
- засудити злочини і злочинців;
- захистити українців;
- заборонити антиукраїнські ідеології на власній території, включаючи комунізм, сіонізм, великодержавний російський шовінізм;
- здійснити кадрову політику і підготовити нову плеяду державних управлінців за принципами трьох «п»: патріотизм, професіоналізм, порядність;
- провести першочергові реформи, завжди буде наступати на власний «хвіст».
В умовах фальсифікації статусу національної еліти, гіперболізації епатажності лідерів держави, реальної відсутності політичної волі державців гостро відчувається потреба національної ідеї[1] й державної ідеології. Саме відсутність державної ідеології, як і Держави Української в цілому, відсутність державницьких настроїв серед населення створила необхідні і достатні умови для виродження українців. Процес взаємозв’язаний і взаємозалежний, має причинно-наслідковий зв’язок.
На ці та інші запитання ще належить відповісти дослідникам: як розв’язувати свої проблеми, замулені історичними перекатами та історико-ідеологічним сміттям сьогодення.
Проблема реанімації власної історії потребує владної підтримки, як і підтримки у проведенні послідовного курсу реформ старої колоніально-імперської системи, в якій ментально та ідеологічно перебуває Україна.
Свого часу деякі з «дядьків отечества» запевняли українців у їх «інтернаціоналізмі» та толерантності. Намагаючись сконсолідувати все населення України навколо державницької ідеї, ці «дядьки» повторювали фразу: «Хочемо такої України, в якій росіянин житиме краще, ніж у Москві, а єврей – як у Єрусалимі»[2]. Парадокс цієї ідеї в тому, що саме про українців в ній (Україні) – ані слова.
Що це? – висока дипломатія, невпевненість у власному народові, страх чи реальна самооцінка так званої еліти – героїв України?
З цією думкою прислуговування, як і з практикою, настільки змирилися наші «державці», що всілякі зазіхання на суверенітет (територіальний, економічний, політичний, інформаційний, культурно-мовний, церковно-конфесійний, духовний тощо) сприймаються багатьма політичними силами як природній, демократичний процес. Сила звички й ментальності – «аби не було війни», – підмінило пошук ефективних форм державного управління і… війна прийшла.
Такий «демократичний плюралізм», який і надалі сповідує нинішня влада, скоріше свідчить не про потужність а слабкість органів державної влади і державного управління.
Натомість облудність псевдодемократії (вседозволеність чужинцям – бо ж у нас свобода, панування антиукраїнців – бо ж у нас плюралізм) домінує над усіма іншими цінностями українського народу. Чи ж справді така «демократія» є основним і доконечним мірилом досягнень для України після столітнього ярма?
Інерція історичного розвитку, коли будь-які прояви живого національного руху в економіці, культурі, духовному житті сприймалися як недемократичні, ворожі для існуючого ладу, відклалася на ідеології й мисленні нинішнього істеблішменту, який в силу певних обставин ніколи українським не був.
Ще про одну особливість слід сказати, – це стабільність «демократичних перетворень». Стабільність у суспільстві – як нова ідеологія – дає стабільність владі, керованість «покірними». Заклики до об’єднання, консолідації, толерантності, стабільності змушує задуматися, а навколо чого чи навколо кого має відбуватися це дійство і заради яких ідеалів?
Відповідь «навколо чого» очевидна – це ліберальні цінності, демократія, яка виступає і як мета, і як засіб для досягнення специфічної цілі – Влади. Що стосується іншої частини питання «навколо кого», то тут претендентів більше ніж достатньо.
І кожен з претендентів (партія, громадське об’єднання тощо) декларує, а згодом і намагається «утримати країну в полі демократії». Таке враження, що в українському політикумі окрім демократії більше цінностей з арсеналу українського походження ніхто й не бачить.
Пригадайте, як Україна свого часу проходила стадію «реального соціалізму». Про наслідки цієї «реальності» згадувати в деталях не буду (голодомори, колективізація, індустріалізація, війни, соціалістичне перевиховання тощо). Сьогодні бачиться наступний період — період «толерантної демократії», – період soft-зачистки українців.
Нам і прямо, і опосередковано нав’язували думку, що демократія, – це коли за нас:
- толерантно погоджують, адаптують українську історію до вимог сусідніх держав, колишніх суверенів;
- українську мову й літературу толерантно погоджують з кремлівським курсом;
- толерантно пристосовують економічну політику до вимог інших країн, союзів;
- влада з недекларованими національними ознаками толерантно відмовляється від формування (перезавантаження) Української держави;
- населення з високою «планкою» відповідальності за долю країни (парадокс!) перетворюється в перманентний електорат із своїми толерантними симпатіями/антипатіями.
Нинішня система державного управління не готова до сучасних, а тим паче до майбутніх випробувань. При прийнятті ефективних управлінських рішень українській «еліті» (істеблішменту) бракує знань і рішучості. Бізнесові інтереси ставляться вище національних інтересів, а відтак ефективність, як категорія для оцінки діяльності влади, втрачає свою актуальність для останньої. Починаються пошуки альтернативи конкретній категорії «ефективність».
Спробуємо детальніше зупинитися на заявленому зв’язку: підміна поняття «ефективності» «демократизацією» в контексті державного управління.
Цей імператив, окремо взятий без контексту урахування нерозв’язаних проблем національної безпеки, ще не гарантує ефективність державного управління. Ці два процеси намагаються вести паралельно і не зрозуміло, що є метою державної політики: процес демократизації системи держуправління чи його ефективність. Мої симпатії на стороні вирішення проблем ефективності, принаймні їх першочерговість щодо надуманої «демократизації»[3]. Бо що таке демократизація державного управління без урахування національних, історичних, культурних традицій?
[1] По суті в Україні ми маємо рівноцінно представлені дві державні ідеології (лібералізм і демократизм), до яких «нахиляють» усіх українців: і свідомих, і несвідомих.
[2] Національна ідея збирання євреїв з усього світу заради відродження держави Ізраїль (сіонізм) дала життя Ізраїлю. Непогано було б і українцям зібратися з усього світу для відродження своєї держави під ідеями націоналізму. До речі, ідея повернення росіян в Росію має значну державну підтримку в Росії (як реалізація пункту «народність»).
[3] Для уважного читача може скласти предмет внутрішнього дискомфорту лише згадка про такі вже «обіграні» терміни як «демократичні знання», «демократичне врядування», «демократичні стандарти». «демократичний мінімум». «демократичне виховання». «демократичний зміст». Лишилося лише додати ще кілька слів про «демократичне небо», таке ж саме сонце, місяць чи зорі, або ж згадати про побутовий кухонний «демократичний ніж» і не зовсім «демократичну сокиру».
