By Слова російського актора Олексія Серебрякова про “силу, нахабство і хамство” як національну ідею Росії стали причиною його цькування на батьківщині. Російський актор Олексій Серебряков на початку 2012 року емігрував разом з сім’єю до Канади. Причиною від’їзду, за його словами, стала несприятлива соціальна атмосфера в Росії. Актор переконує, що в країні зростає агресія і нетерпимість, а влада не дотримується елементарних громадянських прав населення[1].
Олексій Серебряков також зіграв головну роль у соціальній драмі “Левіафан”, що вийшла в світовий прокат у 2014 році. У Росії фільм заборонили, вважаючи, що він загрожує національній єдності країни та ганьбить національну культуру.
У лютому 2018 року в інтерв’ю Юрієві Дудю Серебряков висловив свої погляди на події в сучасній Росії: “Я думаю, якщо від’їхати на 30, 50, 70 кілометрів від Москви, ви побачите багато чого з дійсності 90-х років. Досі ні знання, ні кмітливість, ні заповзятливість, ні гідність не є перевагою, національною ідеєю Росії. Національною ідеєю є сила, нахабство і хамство”[2].
У історії Росії було декілька ідеологічних тріад, як от православ’я, самодержавство, народність, або Ленін, партія, комсомол, а ось тепер Серебряков назвав речі своїми іменами – сила, нахабство і хамство. Відповідь від російської влади з’явилась миттєво: Державна дума РФ запропонувала заборонити акторові зніматись у Росії.
…Досі ні знання, ні кмітливість, ні заповзятливість, ні гідність не є перевагою, національною ідеєю Росії. Національною ідеєю є сила, нахабство і хамство”
О. Серебряков
Чому така реакція? Річ у тому, що країна з імперськими амбіціями не може дозволити, щоб над нею сміялися. Це розглядається як приниження – інструмент, який влада застосовує щодо громадян, але не навпаки. Цькування актора в ЗМІ, що невдовзі розпочалось, безумовно організувала влада. Серебряков зачепив країну за живе, адже сказав правду. Принаймні “сила” – це образ Росії, який проповідує Путін. Не дарма ж його гасло на виборах Президента в 2018 році: “Сильний Президент – сильна Росія!”. Сила стає інструментом зовнішньої та внутрішньої політики Кремля, її спотворене відображення продукують російські ЗМІ. Наприклад, на центральних телеканалах країни журналісти в прямому ефірі лаються, б’ють гостей, а ведучий “Першого каналу” Артем Шейнін (колишній воїн-афганець) у своєму шоу заявляє: “Так, я вбивав, – ну і що?!”[3].
Окрім того, емоційну реакцію російської влади на слова Серебрякова можна пояснити компенсаторною функцією сприйняття правди. Росіяни завжди хворобливо ставились до правдивого опису і критики своєї країни. Словосполучення “хамська країна” негативно сприймає 95% населення РФ. Росіянин майже завжди погодиться з тим, що його сусід хам, але таку дефініцію стосовно країни прийме за особисту образу. Як писав Олександр Пушкін: “Я, звісно, зневажаю свою країну з голови до ніг, але мені прикро, якщо іноземець відчуває щось подібне”.
Одним з головних звинувачень проти Серебрякова було те, що він громадянин Канади, тобто вже не зовсім росіянин, чужий. Цей факт і створив особливу тональність всієї дискусії, мовляв, яке він має право? Росіян особливо ображає, коли їхню країну критикує іноземець. І це, з одного боку, комплекс неповноцінності, а з іншого – реакція на правду.
Такий відгук російського суспільства на слова актора цілком підходить до контексту московського дискурсу, що звинувачує Захід в русофобії, цькуванні Росії і всього російського. Русофобія сама собою завжди хвилювала Москву. Та що цікаво, термін “русофобія” впровадив у публіцистичний обіг російський поет Федір Тютчев, якого називають класичним “російським імперіалістом”.
Особливістю сучасного російського дискурсу є одночасна присутність у ньому комплексів неповноцінності та переваги. На певній стадії розвитку будь-яка нація переживає період крайнього націоналізму, однак освічене суспільство з сильними демократичними інститутами може з цим впоратися, перебороти цю “хворобу” своєї історії. Але коли суспільна освіченість замінена авторитарними і тоталітарними соціальними практиками, нація впадає в реваншизм, втрачає можливість бачити власні недоліки, а будь-яку критику сприймає агресивно.
Багато російських письменників XIX-XX століття були русофобами. Пригадаймо вірші Миколи Некрасова: “Наконец из Кенигсберга // Я приблизился к стране, // Где не любят Гутенберга // И находят вкус в дерьме. // Выпил русского настою, // Услыхал “едрену мать”, // И пошли передо мною // Рожи русские плясать”. Така внутрішня русофобія – це свого роду інтелігентська рефлексія, самовизначення освіченого класу, що намагався бути у опозиції до російського царату. Можна також згадати скандальну статтю Миколи Горького “Про російське селянство”, де автор описує вроджену схильність росіян до насильства і жорстокості, звинувачує селянство в показній релігійності і масових вбивствах під час Громадянської війни. Сучасники Горького назвали цю статтю маніфестом русофобії.
Росіяни не мають права вважати себе жертвами того ж комунізму, вони повністю відповідальні за нещастя Центральної Європи”
Мілан Кундера. “Трагедія Східної Європи”
Іноземці “хворіли” на русофобію ще з радянських часів. Пригадаймо знамениту статтю Мілана Кундери “Трагедія Східної Європи”, надруковану в низці західних ЗМІ у 1984 році. У ній чеський письменник, що покинув свою країну після розгрому Празької весни, звинуватив Захід в зраді Центральної Європи: “Росіяни не мають права вважати себе жертвами того ж комунізму, вони повністю відповідальні за нещастя Центральної Європи”[4]. У статті він також говорить про спадкоємність радянської політики від російської (імперської).
Не є винятком і “підпільна людина” з повісті Федора Достоєвського “Записки з підпілля”. Головний герой книги замкнутий, озлоблений, він навмисно розірвав зв’язок із зовнішнім світом, не може реалізувати себе, в нім зібране все найнижче, що, як вважав Достоєвський, властиво росіянину ХIХ століття, кажучи, що “підпільна людина є головною людиною в російському світі”. Власне, “підпільна людина” Достоєвського й приїхала воювати на Донбас і у Сирію. “Константинополь має бути наш”,– говорив Достоєвський. У цю архаїчну російську логіку вписується і сучасний мем “Кримнаш”.
Саме тому така хвороблива реакція російського суспільства на слова Олексія Серебрякова – це уражене національне самолюбство, коли жорстко забороняється власна критична рефлексія та думка зовнішнього світу; це поєднання комплексів неповноцінності та переваги у країни, яка наздоганяє і ревниво дивиться на зовнішній світ.
[1] Аргументы и факты: Андрей Сидорчик. “Сила, наглость и хамство”. Чего недоговаривает Алексей Серебряков?”
[2] Youtube: вДудь. “Серебряков – об эмиграции, детях и законе подлецов”
[3] Московский Комсомолец: Алексей Обухов. “Я убивал”: ведущий “Первого канала” сделал признание в эфире”
[4] Миллер А. Тема Центральной Европы: история, современные дискурсы и место в них России
