Народ без нації або “Тромби” в системі державного управління України

Народ без нації або “Тромби” в системі державного управління України
За своєю суттю будь-яка цінність є річчю умовною і відносною, а не чимось самодостатнім. Її створює суб’єктивне ставлення індивідів до предметів, явищ або властивостей, що вибудовує у свідомості людей ієрархію ідеальних і матеріальних об’єктів в порядку їх значущості. Відтак, будь-яка цінність – результат природного відбору, колективної згоди між окремими індивідами щодо їхнього ставлення до певного предмету, явища чи властивості. Саме це ставлення природним чином формується особливостями духовно-психологічної організації й специфічними умовами їх практичного життя. Для одних беззаперечними цінностями є архітектурні пам’ятки середньовіччя, водночас для інших – археологічні знахідки на кшталт “Кам’яної могили” чи “Буша”.

Парадокс історії – слідом за цінностями маргінальних груп (захоплення змертвілим, застиглим мистецтвом: картини, скульптури, архітектура) у масову свідомість західних народів були інфільтровані їхні ментальні особливості, а саме світовідчуття, світорозуміння, тип мислення, спосіб дій тощо. Власне те, що визначається як тип західного цивілізаційного розвитку.

Не оминули і Україну через 25 років квазі-незалежності процеси національної ідентифікації і національної самоідентифікації. За весь період існування нашої держави, як самостійного де-юре утворення, український істеблішмент так і не запропонував загальноприйнятної системи цінностей, зрозумілої і близької кожному. Це може бути ознакою неповноцінності України, національних цінностей, включно з національною елітою.

В реаліях сьогодення ми постійно відчуваємо “демократичний прес” щодо початку процесу національної ідентифікації населення України, з одного боку, й одночасно нав’язування міфів і відповідних механізмів заохочень щодо фіксації т.зв. “багатонаціональної країни”, з домінуванням українців як буцімто етнічної титульної нації.

В кінці XIX століття поняття “титульна нація” уперше ввів Моріс Баррес, французький поет та політичний діяч націоналістичного спрямування. Під ним розуміємо домінуючу етнічну групу, мова та культура якої стають основою для державної системи освіти. Титульні нації Баррес протиставляв національним меншинам, тобто представникам титульної нації, що проживають за межами рідної держави (наприклад, у той час – французи в Ельзасі та Лотарингії) та етнічним діаспорами, групам всередині території національної держави (як от, євреї та вірмени у Франції). Баррес вважав, що держава може залишатись сильною тільки за наявності двох умов: національні меншини та етнічні діаспори зберігають лояльність до титульної нації, вона ж натомість підтримує “свої” національні меншини за кордоном.

Чи ж є такою Україна в теорії цього питання, у механізмах формування державної політики і зрештою на практиці? На жаль, це запитання риторичне. У Статті 11 Конституції зазначено існування в Україні корінних народів. Тих, етногенез яких пов’язаний з територією України, налічується 4 – українці, кримські татари, караїми та кримчаки. Останні три народності походять з Криму. Решта національних меншин України – це діаспори народів, що здебільшого розсіяні дисперсно серед українців, за винятком угорців, молдаван, румун, болгар, а також меншою мірою поляків і росіян, котрі мають компактні ареали на периферії української етнічної території.

Стаття 2 Конституції визначає, що Україна є унітарною державою. Вживаючи слова “унітарна” чи “унітарність” (з фр. unitaire – “те саме”, “єдине”) маємо на увазі українську націю як єдине ціле, в орбіті впливу якої знаходяться всі інші меншини і сформовані етноси, що історично проживають на території України. А багатонаціональна країна – лиш та, що налічує дві чи більше титульних націй. Всі інші – це етнічні меншини, що проживають на певній території і мають права для самореалізації, не претендуючи на зміну векторів в системі державного управління.

Після анексії Криму в Україні залишилася одна титульна нація – українська, яка раніше як домінуюча не ідентифікувалася. У офіційних документах здебільшого замість слова “нація” вживається “народ”. Якщо влада не може, а швидше не хоче, об’єднати суспільство навколо українського ідеалу, ідей та культурно-духовних орієнтирів, то це свідчить як про неповноцінність самої держави, так і тієї провладної верхівки, що постійно демонструє аморальність, корумпованість, показову набожність, й водночас невтомно примножує матеріальні свої статки.

Зараз складно достеменно точно вичленити етнічний склад населення України. Діючий і новий, біометричний, паспорти громадянина України не передбачають графи “національність”. Згідно європейських стандартів обов’язковим є лише зазначення громадянства. Можна погодитися, що реалії Європи дещо відмінні, й жоден житель старого світу не має проблем із своїм етнічним самовиявленням. Але це тимчасово. Проблема національної самоідентифікації спонукає до національної ідентифікації, тобто державного втручання в систему тонких матерій.

Самоідентифікація передусім здійснюється за такими критеріями-параметрами: кровний (генетичний) зв’язок, духовний (ідейний) зв’язок, громадянський (організаційний) зв’язок.

Генетичне або кровне єднання визначається шляхом генних наукових аналізів, як це було із віднесенням українців до арійської групи (телепроект “ДНК-портрет нації”, 2012). Духовний зв’язок простежується через систему: ідеал-ідея-ідеологія-механізми-пріоритети, в яких превалюють історичні та культурні тенденції. Громадянська або ж адміністративно-організаційна приналежність очевидна у системі реєстраційних записів у церковних книгах та паспортах, де зазначене громадянство.

Формальний підхід до національної ідентифікації через паспортну систему не мав очікуваних позитивних наслідків. Умови набуття громадянства України визначені у Законі України “Про громадянство”. Стаття 9 ставить до осіб-іноземців ряд вимог, здебільшого формальних. Зокрема:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України.

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

При цьому наше законодавство демократично підходить до останнього пункту, оскільки вимагає фактично хоча б мінімального знання або розуміння мови, що підтверджується довідкою від будь-якого навчального закладу, місцевого органу виконавчої влади або органом місцевого самоврядування. І ні слова знання історії, географії, традицій, культури, мови.

Іспити на вільне володіння державною мовою для отримання громадянства запроваджені в більшості країн світу: в США з 1986 р., в Канаді з середини 1990-х, у Російській Федерації з 2002 р., в Угорщині з 1993 р., в Латвії із 1994 р., в Естонії з 1995 р., в Нідерландах та в Австрії з 2006 р., в Данії, Великій Британії, Австралії з 2007 р., в Німеччині з 2008 р.

Водночас, в Україні аби стати державним службовцем, навіть формально, робляться записи про пройдену перевірку, складання відповідних іспитів, прийняття присяги тощо. А для отримання громадянства України майже нічого не потрібно. Якийсь “прохідний двір”, а не ідентифікація.

Пояснити такий підхід просто: процес русифікації українського населення, що на державному рівні так і не був засуджений, у “самостійницьких” умовах знайшов продовження у практикуванні та насаджуванні квазі-демократичних і псевдо-ліберальних кліше, на кшталт національної самореалізації “рускоязичного насєлєнія”.

Усі попередні президенти і урядові коаліції не гребували маніпулювати бажаннями російськомовного електорату у виробленні і реалізації державної та регіональної політики, в тій чи іншій мірі заграючи з майбутніми виборцями. Та все ж “пальму першості” доречно віддати політикам Партії регіонів, котрі для утвердження статусу “рускоязичного насєлєнія” майстерно використовували усі три гілки влади і державного управління (законодавчу, виконавчу та судову), разом із спецорганами. На їхнє переконання громадянином України передовсім є “рускоязичний” мешканець, а не етнічний українець, кримський татарин, росіянин, болгарин, поляк, єврей, угорець чи гагауз.

Закрадається підозра, що така політична стратегія – один із проектів Кремля задля “обнулення” української історії, нівелювання національних традицій, монополізації релігійного життя, знищення одвічного світоглядного та морального укладу кожного етносу, й передусім українців як титульної нації.

Варто наголосити ще на одній особливості самоідентифікації в сучасних умовах. Мова про діаспору як явище, сутнісні характеристики котрого визначають генетична (кровна) і духовна (культурно-ментальна) єдність. Гадаю, мало у кого є сумніви щодо реальної присутності російської діаспори не стільки в культурному житті України (хоча і це архіважливо!), як у впливі на державу і націю безпосередньо через систему державного управління.

Ще 8 грудня 1995 р. Державна Дума РФ прийняла Декларацію “Про підтримку російської діаспори і покровительство російських співвітчизників”. Згідно із документом представниками російської діаспори вважаються вихідці з Росії і СССР, а також їх прямі нащадки, що не є громадянами РФ та визнають свій духовний або ж культурно-етнічний зв’язок з РФ або ж будь-яким із її суб’єктів. При цьому входження до російської діаспори не залежить від національної і етнічної приналежності, мови, віровизнання, роду і характеру занять, місця проживання й інших обставин.

Як бачимо, “діаспора” формується російськими законотворцями не на релігійному або мовно-культурному ґрунті, а на політичному і державницькому – спорідненості з РФ та уже неіснуючим СССР. “Россия заканчивается там, где заканчивается русский язык” – ці “крилаті” слова Людмили Путіної облетіли весь світ, ще раз підтвердивши експансіоністські настрої російської “еліти” щодо, насамперед, колишніх радянських республік.

Тож запроваджуючи механізми симетричності в системі державного управління України доцільно принаймні в декларативній формі заявити про самоідентифікацію українців за кордоном, вже не кажучи про створення належних умов для їх волевиявлення і самореалізації як етнічної групи. Адже якщо процеси ідентифікації “рускоязичного насєлєнія” в Україні активно підтримуються з-поза меж нашої країни, то принцип адекватності має спрацювати таким же чином за демократичної підтримки української влади і бізнесу.

Реальним кроком для національної самоідентифікації могло б стати запровадження на законодавчому рівні квотного принципу щодо представництва 80% українського населення в усіх органах влади і управлінння, зокрема: Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, судовій системі, органах із спецстатусом. Такий демократичний підхід сприятиме утвердженню українського громадянства і прискоренню національної самоідентифікації.

На жаль, нинішня система державного управління не відображає національні інтереси, не є виразником очікувань сформованого громадянського суспільства, а лиш здебільшого лиш послідовним продовженням стратегії винищення українського народу, бо народ без мови, без церкви, без школи, без належних умов для життя, та й зрештою, без українців – це біомаса, носії чужої культури й духовності без перспективи у майбутньому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ