By Україна знову впадає в психоз передвиборчих агітацій і маніпуляцій. У пересічного українця звичні настрої: невідомо, за кого голосувати, а за кого б не проголосував, жодних змін на краще не буде. І це зрозуміло, бо не політики, не президенти і не депутати з урядовцями генерують зміни – вони їх можуть підтримувати, супроводжувати, реалізувати, захищати і т. д. Кардинальні зміни генерує громадянське суспільство, і саме неспроможність українців це суспільство збудувати і є найбільшою системотворчою проблемою України.
Для чого цивілізованим державам громадянське суспільство? Та для того, щоб вибирати, призначати і контролювати владу; щоб знайти суспільний консенсус та визначити, як громадяни хочуть жити і як не хочуть, повідомити про це політикам, щоб ті реалізували волю громадян. Та якщо система дає збій, тобто політики починають писати закони для себе, а не для інтересів суспільства, а чиновники використовують їх для своїх цілей, то народ повинен їх прогнати. Але щоб так зробити, в суспільстві повинна бути спільна думка про те, які політики та урядовці потрібні, а які ні. А це знову ж таки – суспільний консенсус.
Консенсус – це не революції чи Майдани, це домовленість про правила співіснування, які б задовольняли всіх. Ця домовленість досягається в результаті діалогу, а тримається на довірі одних громадян до інших, що всі будуть чесно виконувати взяті на себе зобов’язання перед членами суспільства, а не перед владою чи політиками.
Цього власне й бракує українцям з моменту проголошення незалежності. З самого початку “східняки” не довіряли “западенцям”, російськомовні – україномовним, православні – греко-католикам, ліві – правим, робітники – працедавцям, інтелігенція – бізнесові тощо. Але й зараз, після стількох років наступання на ті самі граблі, після двох Майданів, після втрати Криму і воєнного конфлікту на Донбасі, українці не можуть домовитися про спільні інтереси. Недовіра й надалі роз’їдає саму матерію спільноти. Всі всіх підозрюють: той – таємний сєпар, а он той – фальшивий патріот, той – московський агент, вашингтонський шпигун, липовий герой чи псевдоволонтер.
Принцип “розділяй і владарюй” роз’єднює людей, сіючи поміж них недовіру. Коли у спільноті виникає недовіра, тоді найлегше маніпулювати людьми, не дати їм домовитись і знайти спільний вихід з важкої ситуації, щоб натомість проблему вирішили різні “рішали” – політики, бізнес, релігія тощо. На цьому вдало спекулюють всі політичні сили незалежної України.
Тож без повернення цієї довіри поміж громадян, без суспільного консенсусу, який би усунув “рішал”, жодні вибори і політична боротьба нічого не змінять. Це, здається, зрозуміла частина громадських діячів, принаймні у Львові, котрі останнім часом вийшли з ініціативами, як-от нагорода довіри, Форум довіри, Сніданок довіри, Бієнале довіри тощо. Все це, на жаль, тільки кволі заявки на створення механізмів відновлення довіри, але рух відбувається у правильному напрямку.
Трьома основами здорового суспільства є моральні авторитети, лицарі і чесні фахівці. До першої категорії належать еліти, які беруть на себе відповідальність безкорисно, наприклад, аристократи, інтелектуали, духовні діячі; а також заможні люди, які витрачають гроші не на золоті унітази, а інвестують їх в освіту, культуру, інновації, що полегшує розвиток окремих громадян і суспільства загалом. Друга категорія – це сильні люди з гідністю, які сприймають захист слабшого як покликання, а не професію. До цієї категорії належать порядні правоохоронці, військові з поняттям честі тощо. Третя група – це фахові і талановиті люди, які свої здібності будуть використовувати не лише для власного розвитку чи збагачення, але й для зміцнення громадянського суспільства і держави. Цих має бути найбільше – від сільського голови до міністра.
Саме ці категорії і творять своєрідний “трикутник довіри” у суспільстві. Однак цього не було і немає в Україні. Окремі представники цих категорій, зрозуміло ж, є, але “трикутника” немає. Натомість за роки незалежності виник альтернативний тріумвірат: здібні фахівці допомагають обкрадати державу багатіям, “силовики” забезпечують їхню безкарність, багатії всім платять. З цих елементів складається й “трикутник недовіри”: тим, у кого є гроші, бракує культури; тим, що втілюють собою силу, бракує гідності; тим, у кого є здібності, бракує совісті. І власне всі наші вибори і зміни влади відбуваються в межах цього трикутника.
Чи можна його розбити? Потрібно спробувати. Але значно важливіше – творити свої “трикутники довіри”, суспільний консенсус та громадянське суспільство.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
