By Вірші Василя Куйбіди – не відголоси шістдесятництва і не претензійне в авангардистсько-беззмістовних версифікаціях сімдесятництво. Це – поезія в сплаві думки і серця. А їх образи просвітлюють око душі.
З передмови М. Осадчого до книги “Долина відображень”
Це я, мій Господи, це я
Перед Тобою на колінах
Стоїть в імлі душа моя –
Тверда, як висохле поліно.
Не одверни ясний свій лик
Від неї – грішної подоби:
Із глини кожен чоловік,
Різноманітні тільки проби.
Не забери з-над серця длань
Даруй омріяну надію
І повелій: «Людино, встань!
Я знаю все. І… розумію!»
Це я, свята любове, я.
Тобі молюся щиро й слізно:
Стражденну душу осіяй
І віднови, поки не пізно.
Мій відчай руки розпростер
Понад байдужістю загалу –
Во ім’я Господа святе –
Не кидай душу на поталу!
Не забери з-над серця длань
Даруй омріяну надію
На душу висохлу поглянь
І віднови, бо я не вмію!
Мій Боже, шлях душі означ.
Скріпи добро в її основі.
Мої гріхи мені пробач,
Бо я грішив лише з любові.
По неприкаяній душі
Відлунням щирої молитви
Ковзнуть наснажмо поспіши,
Чи знищи цей свій дивний витвір.
Не забери з-над серця длань.
Прийми його – мою офіру.
Зніми тягар даремних знань
І подаруй всесильну віру!
Василь Куйбіда
