Центр Всесвіту

Людям властиво єднатися і триматися купи. Іноді вони єднаються навколо ідеї або релігійної віри, іноді їх згуртовує харизматичний лідер. А ще людям притаманно обтанцьовувати символ, а частіше якусь групу символів,яку вони вибирають для позначення своєї ідентичності, своєї окремості або ж просто “свого”. Нерідко людей згуртовує щось зовсім несподіване.

В Івано-Франківську другої половини 80-х років минулого століття невелика, проте доволі помітна в провінційному ландшафті група людей раптом згуртувалася навколо оповідань та есе щойно померлого аргентинського письменника Хорхе Луїса Боргеса.

На перший погляд, в аргентинця і цих мешканців закритого для іноземців радянського обласного центру не було нічого спільного. Боргес у своїх творах ніколи не згадував про Галичину й галичан. Боргеса ніколи не вивчали в радянських школах. Навіть не згадували, що такий існує. У СРСР до початку 80-х він був забороненим автором, а його письмо не мало нічого спільного з тим текстовим сміттям, яке вважалося в нас (і, на жаль, вважається досі) “справжньою літературою”.

Підкреслено елітарний, закоханий у парадокси рафінованих культур і в таємниці давніх цивілізацій, Боргес зневажав соціальну тематику та дистанціювався від тих емоційних текстів, у яких переконані персонажі закликали та вимагали розділяти, підтримувати, клясти або завойовувати.

Однак твори письменника з іншої земної півкулі, що писав іспанською та дивився на світ крізь вітражні вікна бібліотеки, стали тим маркером, тим “шиболетом”, за яким спочатку троє, а відтак більше, набагато більше людей із Франківська чітко й безпомилково визначили своїх. Так розвідники визначають своїх за паролем, сектанти впізнають за формулою віри, а члени таємних згромаджень — за секретними знаками, доторками та рухами.

Коли ми вперше зібралися на кухні в одного з боргесофілів, то не знали, як назвати наше зібрання. Ми не знали, що таке “квартирник”, встидалися слова “салон” і бридилися такими радянськими термінами, як “гурток” або “клуб”. Те наше об’єднання фактично так і залишилося без імені. Маю підозру, що спроби назвати його були б руйнівними. Іноді суще тікає від називання не задля конспірації, а інстинктивно. Прагнення всьому давати імена закорінене у варварських часах і споріднене з прагненням усе присвоїти.

Спочатку ми ковзали поверхнями. Обговорювали залюбленість Боргеса в лабіринти, маски й дзеркала. Намагалися розкодувати “Розу Парацельса” та “Кола руїн”. І лише через багато тижнів дійшли до оповідання “Конгрес”. До цього наріжного тексту, у якому міститься історія “претензії на все”. Історія її народження, дорослішання та раптової (але невипадкової) смерті.

Сюжет “Конгресу” одночасно прямолінійний і параноїдальний. Уругвайському латифундисту Алехандро Гленкое не дозволяють балотуватися до парламенту. Він вирішує відомстити своїм політичним ворогам, тож створює власний Вселенський Конгресу Буенос-Айресі, де мають засідати та вершити долю світу представники всього людства, а себе проголошує його президентом. Ключовим елементом Конгресу має стати бібліотека, де буде зібрана мудрість світу. Для втілення задуму Гленкое продає своє помістяі своїх биків, але його недолугі помічники бездарно розтринькують гроші в європейських столицях. Одного чудового дня президент наказує спалити бібліотеку та проголошує безглуздість своєї претензії на те, що від початку днів належить лише Всесвітові й вічності. Він заражає екстазом свого прозріння помічників, і вони, спаливши всі зібрані книги та визнавши всі свої провини, всю ніч мандрують вулицями Буенос-Айреса.

У кожного з нас була своя версія лабіринту, захованого в цьому оповіданні, і своя версія Мінотавра, що бігав тим лабіринтом. Але врешті-решт ми зрозуміли, що річ зовсім не в лабіринті, а в тому парадоксальному та нестерпно безмежному вимірі свободи, який розгорнув перед нами Боргес. Фактично він сказав нам: “Від вас самих і лише від вас залежить: бути вам у центрі цього довбаного Всесвіту чи на його периферії. Не важливо, у якій географічній дупі ви народилися. Ви завжди можете проголосити її центром Всесвіту, впертися рогом і утримувати цю позицію до останнього патрона”.

Франківськ за тих часів ідеально підходив для проголошення його центром Всесвіту. Він був абсолютною провінцією, ще більш дикою і периферійною, аніж Буенос-Айрес на світанку XX століття. Жодна культурницька тяглість, жодна глибока традиція не заважала позиціювати його як центр Всесвіту. Тих людей, які побудували це місто, знищили, а ті, які його заселили, навіть не розуміли, що живуть у місті, а не в населеному пункті. Їм усе було байдуже, і в тому була їхня операбельна велич.

Ми виходили рано-вранці, читали вголос свої вірші (переважно добрі й безглузді) та прямо сповіщали мешканцям Франківська, що вони живуть у самісінькому центрі Всесвіту. Жодний із них не запротестував і не здивувався. Вони завжди жили в центрі свого сущого, бо не відали (й не хотіли відати) про альтернативи. Вони діловито кивали головами і йшли на свої заводи відпрацьовувати черговий сірий день чергової радянської п’ятирічки, яку мали б виконати за чотири роки, але не збиралися цього робити.

Ніщо так легко не перетворюється на абсолютну повноту, як абсолютна порожнеча. Принципове питання лише в тому, хто володіє магією перетворення. Адже ж уже були люди, які обіцяли: хто є ніким, той стане всім. Своєї обіцянки вони не виконали. Порожнеча залишилася порожнечею. Бо вони не володіли справжньою магією перетворення.

А ми тоді відчували, що магія в наших руках. Наші безіменні зібрання на кухнях, бігме, були не згіршими за Вселенський Конгресдона Алехандро. Ми в усьому сумнівалися й не мали жоднісінького кумира. Ми висміювали всі наявні фундаменти й будували горді вселенські вежі, які й досі непорушно стоять у наших внутрішніх вавилонах. Ми відчували, що центр Всесвіту таки перемістився в межиріччя Бистриць, це відчуття було гострим і навдивовижу правдивим. Вісь Галактики нахабно вистромилася крізь Ратушу. Можна було приробити до неї важіль і зупинити її обертання.

Нам було радісно, і ми, на відміну від дона Алехандро, не продали жодного бика. Усі франківські бики щасливо залишилися на своїх випасах.

І коли настав час згасання, ми не спалили бібліотеки. Бо в нас її не було. Але ніч прозріння, коли ми прощалися з безрозмірним відчуттям вселенського всевладдя, була.

Вона була саме такою, як описав її Боргес — п’ятничною і по-літньому теплою. Ми цілою компанією вийшли із чергового кухонного збіговиська і йшли нічною вулицею в бік Майзлів. І десь там, де за австрійських і польських часів була аптека, відкрилося щось на штиб порталу. Ми всі відчули його. Повітря наче ущільнилося та чинило легенький спротив. А відтак знов набуло звичної непомітності.

Ми перезирнулися, але ніхто нічого не сказав. Усі зрозуміли, що центр Всесвіту щойно залишив нас, помандрував кудись далі, але про це не варто казати. Дихати стало важче. А ще ми відчули, що вже більше ніколи не зберемося поговорити про Боргеса.

Так і сталося.