Цензура та інші вороги митців

Цензура та інші вороги митців
В УРСР часів пізнього соціалізму влада могла так-сяк змиритися з кінокомедією, але гострих соціальних сюжетів боялася як вогню. Наприкінці 1970-х зламала хребет “ідейно шкідливій” стрічці Кіностудії ім. Довженка й не дала зафільмувати кілька “знущальних” сценаріїв.

До 1972-го в Києві ще можна було робити комедії: Леонід Биков 1970 року розпочав виробництво фільму “Де ви, лицарі?”, Микола Рашеєв 1971-го зняв “Бумбараш”, а Віктор Іванов 1972-го – “Веселі Жабокричі”.

У 1972 році в керівне крісло №1 всівся Володимир Щербицький, головним ідеологом став Валентин Маланчук, а очільником Держкіно – Василь Большак. Провідному комедіографу Віктору Іванову в 1973-му дозволили зняти комедію “Ні пуху, ні пера!”, але в пресі її розтоптали. Натомість “Заячий заповідник” Рашеєва того ж 1973-го заборонили. Протягом наступних 5-6 років глядач не побачив жодної української комедії. Тільки незадовго до відставки Маланчука, яка відбулася в квітні 1979-го, вдалося запустити “Оглядини” Віктора Іванова, а наступного року – “Дачну поїздку сержанта Цибулі” Миколи Літуса.

Кіностудія намагалася повернути собі право не лише на комедійний жанр, але й на гостросоціальні сюжети. 1978 року режисер Олег Фіалко завершив роботу над фільмом “Пробивна людина”. 29 вересня його переглянули на кіностудії, “Вечірній Київ” відгукнувся схвальною рецензією. На початку жовтня планувався перегляд у Держкіно України.

“Коли я тільки-но зняв фільм, – розповів режисер в інтерв’ю через тридцять років, – наше Держкіно раділо: «У нас такого ще не було!». Хвалили, поки політбюро все не «розвінчало»”. Уже наступного дня після перегляду на кіностудії, 30 вересня, політбюро одержало “сигнал” голови КДБ УРСР Віталія Федорчука (гриф “Секретно”). Він доповів про фільм, “у якому в завуальованій формі критикується радянська дійсність”, “в сатиричному, карикатурному плані показані образи героїв фільму, які обіймають відповідальні посади”.

Звісно, Федорчук не був кінокритиком, та й стрічки не бачив. Подав її зміст зі слів “оперативного джерела”, присутнього на перегляді: “Головний герой кінофільму завдяки пробивному, авантюристичному складу характеру робить блискучу службову кар’єру – головний інженер гаража стає керівником Главку. Одного робітника з гаража він використовує для протягування в життя своїх «методів». Цього робітника одразу обирають депутатом, а «пробивну людину» підвищують на посаді. Пізніше робітник усвідомив те, що сталося, він спивається і здійснює хуліганський вчинок. «Пробивну людину» «викривають», знімають з роботи і переводять назад до гаража. Незважаючи ні на що, він, як і раніше, «нарозхват» у керівних працівників. Фільм акцентує на недоліках господарської діяльності державних установ”.

Розлючений Щербицький наклав резолюцію: “Терміново. Маланчуку, Капту, Орлик. 1) Затримати випуск фільму на екрани і обмежити перегляд. 2) Отримати пояснення т. Большака”. Отоді й почалося… “Один із високопосадовців Держкіно, – вів далі Олег Фіалко, – дослівно мені передав промову секретаря з ідеології Капта: «Знято антирадянський фільм. Будуть покарані всі – від міністра до заступника головного редактора. Єдиний, кого ми не дамо образити, – це Олег Фіалко, молодий талановитий режисер. Наша надія»”. Наступного року Большака зняли з посади голови Держкіно. А фільм після численних переробок – це тривало майже півтора року! – вийшов на екрани в понівеченому вигляді.

Гірша доля спіткала наступну спробу показати непарадне радянське життя – режисер Борис Івченко замірявся поставити фільм “Скажи про мене”. Сценарій Олександра Горохова Кіностудія ім. Довженка придбала в Центральній сценарній майстерні Держкіно СРСР. Він був гострим і злободенним (чим, власне, і зацікавив).

Але не встиг Івченко навіть розпочати зйомки, як “охоронці ідеології” вдарили на сполох. В інформаційному повідомленні генерала Федорчука (гриф “Совершенно секретно”; адресат: ЦК КПУ, Щербицькому; дата: 31 жовтня 1979-го) цей сценарій – ледь не ідеологічна диверсія: “На думку оперативних джерел з числа спеціалістів у галузі кіно, […] автор відверто висміює економічну політику Радянської держави, радянський спосіб життя в цілому… Атмосфера, в якій живуть радянські люди, затхла й безрадісна. Усюди панує обман, діляцтво, преклоніння перед грошима. Якщо знаходиться борець за правду, як автор анонімки колишній бухгалтер заводу Калюжний, то ним керують не інтереси справи, а мотиви помсти… Насмішка над усім, що становить сенс життя радянських людей, очорнення нашої дійсності, невміння збагнути духовний світ своїх сучасників перетворюють сценарій О. Горохова у пасквіль на наше життя”. Звичайно, після резолюції Щербицького “Прошу негайно розглянути і внести пропозиції” картину закрили з великим скандалом.

Наприкінці 1979-го студія придбала сценарій відомого нарисовця “Литературной газеты” Аркадія Ваксберґа “Верховний суд”. Судді на засіданні розглядають справу про вибух на комбінаті “Авангард”, унаслідок якого згоріли меблевий цех і склад готової продукції, 23 людини отримали тяжкі опіки, одна загинула. Під час розгляду виявляються колосальні зловживання, кумівство, корупція. КДБ УРСР довідався про сценарій лише в травні 1980-го – і одразу повідомив нагору: “У зазначеному сценарії є ряд епізодів і ситуацій, які ганьблять не тільки радянське судочинство, а весь наш суспільний лад. Сценарій насичений численними репліками героїв майбутнього фільму на адресу інстанцій, твердженнями про «закономірність» у СРСР окозамилювання, показухи та інших негативних явищ”. Щербицький наказав секретарю з ідеології Олександрові Капту разом з секретарем ЦК Марією Орлик і новим головою Держкіно Юрієм Олененком “зайнятися кіностудією і про результати доповісти”.

Отже, навіть там, де не мала претензій сувора радянська цензура, виявляли активність “оперативні джерела з числа спеціалістів у галузі кіно”. Простіше кажучи, стукачі. Одні через заздрощі, інші – заради житейських вигод. За таких умов знімати класні фільми вдавалося одиницям.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Лесь Курбас на знімальному майданчику Як Володимир Сосюра не став сценаристом