By 
Українська православна церква Московського патріархату, як ми всі усвідомлюємо, – це лише регіональна філія Російської православної церкви, що своєю чергою є одним із підрозділів кремлівського режиму. Тому нам важко зрозуміти, чому московська церква в Україні має такі міцні позиції, незважаючи навіть на війну. Мені спадає на думку тільки одне пояснення – “опіум народу”. Не дарма ж цю формулу використовували світлі уми, починаючи від Руссо.
За свідченнями осіб, які мають досвід використання наркотичних засобів, опіум (та інші різновиди дурману) приносить знеболення, сприяє розслабленню, заспокоєнню; наркотичний “прихід” дарує “сни на яву”, захопливі марення, прекрасні ілюзії – вихід за межі нецікавої буденщини чи й жахливої дійсності. Люди з недостатньо розвиненою уявою, з невисоким рівнем інтелекту й духовно вбогі можуть досягнути такого стану тільки за допомогою штучних засобів. Звичайно ж, тимчасово – від дози до дози. Ціною цього є, як відомо, звикання, а згодом і хвороблива залежність.
Для набожних осіб такими штучними засобами є релігія і церква. Я спеціально вжив слово “набожні”, а не “віряни”, бо є чимало людей, які свою віру в Бога плекають і реалізують без посередництва священників і храмів. Але таких меншість. Більшість же потребує посередників, завданням яких є забезпечити релігійний “прихід”: байки про “благодать”, марення про “боже благословення”, ілюзії “царства небесного”. Це релігійним людям теж забезпечує вихід за межі буденності й реальності, але також тимчасово – від літургії до літургії.
На жаль, володіння цими штучними засобами давно вже перетворилося на надприбутковий бізнес, а зловживання ними – на щораз масовішу хворобливу залежність. У цих бізнесів є спільні риси: як наркоділки, так і “духовні особи” люто обороняють свою територію, а ще ретельно дбають про те, щоб їхні клієнти не зіскочили з голки – реальної чи символічної. Є, звичайно ж, і принципово важлива відмінність: наркомани звикають до опіуму, а не до наркоторговців, натомість пересічний “богомолець” потрапляє в залежність не так від “божих заповідей”, як від релігійних посередників. Тому любителі дурману не становлять спільноти, на відміну від “люду божого”.
Спільнота потребує лідерів, у релігійному варіанті – пастирів. Це коли люди вважають себе “господніми овечками”. А якщо “дітьми божими”, то їм потрібні “отці”. Натомість “рабами божими” управляють “слуги всевишнього”, які служать лише Йому, а не “рабам”. Звідси й різноманіття в релігійному житті конфесій і сект. Звідси ж і релігійна ворожнеча, і прозелітизм, і конкуренція тощо.
Через слідчі дії, що їх днями СБУ провела в низці будівель УПЦ МП, з’явився жарт, що “під час обшуків у Києво-Печерській лаврі Бога не виявлено”. Правда полягає в тому, що Його не виявили б і у приміщеннях інших конфесій. Насправді храми, монастирі, парафії тощо є не виключними місцями присутності Бога, а своєрідними центрами розповсюдження “опіуму для народу”. І що примітивніший народ, то “дурманнішого” засобу він потребує.
Отже, якщо в Україні УПЦ МП все ще має сильні впливи, то передусім через те, що в нас ще купа примітивного народу, якому більше смакує московський релігійно-світоглядний «опіум». Якщо позбавити структури московських попів їхньої пастви «рабів божих», то й (мп) само по собі з часом відвалиться від УПЦ. Це, до речі, стосується й інших конфесій – чим менше парафіяни будуть «овечками» й «дітьми», тим більше будуть відповідальними громадянами. Для такої зміни є тільки один спосіб – підіймати рівень освіти, просвіти, громадянської свідомості, культури, ну і звичайно ж, добробут населення України.
Але як же це зробити, коли політикам по всьому партійному спектру потрібен свій різновид «люду божого» – «маленькі українці» – прогнозовані виборці для забезпечення наперед визначеного результату голосування. Та й чиновникам усіх рангів не зашкодять покірні й мовчазні «терпили», які не втручатимуться у процес розподілу соціальних благ й приречено нестимуть хабарі. Не дарма ж «народні обранці» зі «святими отцями» любенько попід ручки і на церковних святах, і на святах демократії.
Отак і твориться замкнуте коло. Так і виходить, що «люд божий» потрібен всім. Ну, крім самого Бога, звичайно.
