Цього ніхто не буде читати

“Це ніхто не буде дивитися” — назва ютуб-програми української блогерки Емми Антонюк, яку дивляться сотні тисяч людей. Дивляться і цінителі рафінованого стьобу, і “прості люди”, які все ще не розуміють, що живуть уже за доби Гіпермодерну. І що ця доба має свої правила.

Емма влаштовує у своєму блозі комунікативні перформанси, які мають форму інтерв’ю. “Прості люди” не розуміють цього жанру. Вони реально вважають, що блогерка бере інтерв’ю. Як це роблять журналісти на ТБ або на радіо. І засуджують її за те, що вона поводиться неетично. Що порушує правила, норми й принципи, встановлені для журналістів за незапам’ятних часів.

Коли їм кажеш, що це зовсім інше, що це ютуб-перформанс, вони не розуміють. Їм пояснюєш, що той, хто приходить на “інтерв’ю”, тимчасово стає своєрідним артоб’єктом, а вони витріщаються на тебе, як на марсіанина. Їм розповідаєш, що в артоб’єкті все має значення: і слова, і поза, й одяг, і витирання шмарклів об штани, а вони запитують: “А той артоб’єкт про це знає? Його попередили?”

Кажеш їм, що вся фішка в тому, що не попереджають. Вони злостяться.Питаю:“А де написано, що попереджати обов’язково?” Знову починають розповідати про норми й принципи з тих підручників, які давно переробили на макулатуру.

Широкі маси щиро переконані, що попередження ще актуальні. Після всього, що з ними робили й роблять, вони й надалі реально впевнені, що їх мають усюди попереджати. Перепрошувати. Малювати “червоні лінії” й гарантувати, що їх ніхто ніколи не перетне без їхнього дозволу. І це не якісь там іноземні, а наші рідні широкі маси. Наші тисячу разів послані “прості люди”.

У нас люблять показувати пальцем у північно-східному напрямку, мовляв, там вони, віковічні поклади лайна мамонтів. Ну так, звісно. Але не варто забувати про себе.

У нас і досі не второпали, що ми вже у двадцятих роках XXI століття. Що давно минув Модерніз його нормативним мисленням і казармовими ідеологіями. Що відійшла в минуле й доба Постмодернуз її ритуалізованими іграми інтелектуалів і всевладдям експертних банд. Що ми живемо в жорстоку і, головне, дуже швидку епоху, у якій “лайно мамонтів” ризикує просто не дочекатися експертного висновку або відстороненого цитування. У якій його кладуть на шуфельку і виносять геть з актуальності не делеговані елітами авторитети, а ті люди,які першими встигли витягнути з торбин і кишень планшети та смартфони.

Нині можна просто сісти на березі річки й почекати, поки попри нас пропливуть здохлі принципи, мертві норми, розцяцьковані труни з мистецькими канонами та напівзогнилі шматки колись могутніх ідеологій. І це буде недовге чекання.

Уже немає сенсу в провінційних війнах зі жлобством. А в боротьбі з вітряками — і поготів. Вітряки приречені. Вонине витримують гіпермодерних вітрів і розлітаються на шматки.

Широкі маси натомість залишаються спокійними й утупленими в монітори. Вонипливуть тією самою річкою, поряд із трупами своїх ілюзій. Широкі маси чекають попереджень і дотримання старозавітних норм. Немає сенсу рятувати широкі маси від них самих. Тепер вони просто нічого не вирішують. Зовсім нічого.

Хтось скаже, що широкі маси не вирішували й за доби Модерну. Але, відповім я, тоді влада загравала з масами, спрямовувала потоки смислів через фільтри народної простоти. Нині народ уже не пре в майбутнє мільйонноголосою злютованою силою. Народ розбрівся по різноманітних світах, створених для нього технологами золотих снів. Хтось помандрував до ельфів, хтось у “Марвел” і DC Extended Universe, хтось до світів блокчейну, хтось живе у японському або корейському аніме й малює павука на куртці. А хтось і далі живе у своїх незамінних 80-х або 90-х. І це зовсім не зле. Це така ужиткова свобода для простих і звичайних. І не варто сподіватися, що їм потрібна якась інша свобода.

Поява ШІ спростить роботу технологам золотих снів. Створювати нові світи стане дешевше. Можна буде розробляти світи за індивідуальними замовленнями. Можна буде майже все.

Відповідно, владі тепер не потрібно конструювати майбутнє для всіх. Не потрібно надувати нову ідеологічну бульбашку. Народ не цікавиться спільним майбутнім, бо не сподівається колективно здобути собі кращу долю. Тепер образ “кращої долі” є картинкою в смартфоні й кожен сам будує собі майбуття. Навіть війна не змінює цього. Тому що всі знають: щойно вона закінчиться, усі знов розбредуться своїми світами, забивши болти на колективні принципи й норми. Зрештою, наші воюють за те, щоби ніяке х…йло не нав’язало нам уніфікованого майбутнього, нового колгоспу для широких мас. І якщо це не вдається хижій імперії, то тим із наших, які все ще вірять у колективну волю і колективну норму, — і поготів.

Нових ідеократів відправлять на смітник не філософи, а блогери й стендапери. А мешканці різноманітних світів лише сміятимуться та аплодуватимуть. Вони й тепер сміються та аплодують. Сміються та аплодують. А відтак знов повертаються до своїх коханих світів. До своїх віртуальних будинків, князівств, царств, галактик. Залишаючи базову реальність у владі тих, хто володіє комунікаційними мережами.

На відміну від постмодерних ігор, гіпермодерна гра є тотальною. Вона не пропонує вибору. Вона не пропонує третього шляху. З простору постмодерної гри можна було за бажання вийти до більш архаїчних і загальмованих дискурсів. Але з тотальної гри виходу немає. І війна є наочним прикладом цієї безвиході. Або приєднання до мультивсесвіту Гіпермодерну та визнання його форматів і швидкостей, або цифровий концтабір застиглих тоталітарних диктатур, що не має ціннісного майбутнього.

Тому не варто засуджуватиблогерів. Не варто ображатися на дзеркала. Сучасність тепер не стукає чемно у двері, як три десятиліття тому, а відкриває їх ногою і заходить до нашого дому як господар, нікого не попереджаючи про наслідки. Ми й без того довго відтягували візит цього гостя. Намагалися змайструвати собі самобутню шпаківню поміж світами. Із самобутністю не дуже вийшло. Зате замість шпаківні вдалося збудувати форпост. Не вийшло вразити культурними й мистецькими досягненнями. Зате вразили здатністю витримувати наступи та ракетні атаки.

Ми потроху намацуємо свою роль у тому глобальному театрі, який я називаю дискурсом Гіпермодерну. Вона несподівана — несподівана найперше для нас самих. А ще доволі ризикована. І не лише в плані протистояння здурілому сусідові. Є ризик перетворення на чисту функцію. Тим більше, що дискурс тяжіє до жорсткого та цинічного розподілу відповідальності. І ніхто нікого не чекатиме.