By 
Сумнозвісною традицією українського політикуму, мабуть, є намагання чи не кожної влади переписати під себе виборче законодавство, щоб, зважаючи на свої позиції й можливості, підвищити шанси на переобрання й забезпечити собі комфортну більшість у наступному парламенті. Нинішня Верховна Рада з пропрезидентською монобільшістю, на жаль, не стала винятком, і ми вже бачимо наміри відкотити назад виборчу реформу, яка стала одним зі здобутків України після Революції гідності.
Відкриті списки VS мажоритарка
Наступні вибори до Верховної Ради, тобто вже у 2023 році, мають відбутися за новими правилами – пропорційною виборчою системою з відкритими списками. Саме це передбачає Виборчий кодекс, ухвалений у 2019 році. Кампанія із запровадження в Україні відкритих списків тривала приблизно десять років. Суть цієї системи полягає в тому, що виборець може голосувати за конкретного кандидата в списку партії, збільшуючи так його шанси бути обраним і закриваючи партійним босам такий вид бізнесу, як “торгівля місцями в прохідній частині списку”.
Система відкритих списків, звісно, неідеальна, як і будь-який суспільно-політичний механізм, і, на перший погляд, може видаватися складною, проте вона вже пройшла випробування на місцевих виборах 2020 року. Як показало дослідження Соціологічної групи “Рейтинг”, серед тих, хто голосував на цих виборах, 40% відповіли, що їм було складно розібратися з бюлетенями (13% – “дуже складно” і 27% – “трохи складно”). Водночас 35% виборців сказали, що це було зробити “досить легко”, а 25% – що “дуже легко”.
Наприкінці ж минулого року в парламенті було зареєстровано одразу два альтернативні законопроєкти, які насправді свідчать про одне: депутати шукають шлях, як би то залишити ще бодай на найближчі вибори “стару-добру” мажоритарку, точніше – повернутися до змішаної системи, коли половина депутатів обиралася за партійними списками, а інша половина – у мажоритарних округах. Так, нардепи з групи “За майбутнє” подали законопроєкт № 6444, у якому пропонують зберегти змішану систему до 1 січня 2027 року. А невдовзі депутати “Слуги народу” Георгій Мазурашу та Сергій Гривко зареєстрували законопроєкт № 6444–1, яким передбачено збереження старої системи не лише у 2023-му, а й навіть у 2027 році.
Ініціатори цих законопроєктів апелюють до того, що для впровадження нової виборчої системи потрібна якісна підготовка “через активне партійне будівництво в регіонах України”, а також як аргумент наводять те, що за нової системи громадяни не матимуть права на самовисування, а змушені будуть прив’язуватися до певної політичної структури.
Однак в українських реаліях мажоритарка – це дуже часто система підкупу виборців, так званого гречкосійства, коли кандидати на виборах роздають продуктові набори або ж навіть купують голоси за гроші. Також це використання адмінресурсу на користь провладних кандидатів. З цієї ж опери – піар на державних субвенціях, коли за кошти платників податків ремонтують дороги, будують дитячі майданчики тощо, а потім правильні люди урочисто “перерізають стрічки” перед об’єктивами телекамер. Зайве нагадувати, що майбутній депутат парламенту мав би пропонувати законодавчі й комплексні рішення, навіть якщо йдеться про конкретні проблеми конкретного регіону. Але це вже зовсім інший рівень політичної культури, тоді як мажоритарний складник радше нагадує феодальний лад, коли округи віддаються на відкуп місцевим “князькам”.
Навіщо “слугам” Зеленського повернення старої системи?
Про те, що це не просто поодинокі ініціативи окремих депутатів, засвідчує бодай заява очільника фракції “Слуга народу” Давида Арахамії, який сказав, що, на його думку, у Раді легко знайдеться понад 300 голосів за повернення до змішаної системи.
За його словами, народні депутати вважають, що на нинішніх великих виборчих округах “неможливо досягти впізнаваності”. І цей депутатський “біль” можна зрозуміти, якщо згадати історію обрання в парламент пропрезидентської партії. Велика частина, якщо не більшість “Слуг” були абсолютними “ноунеймами”, які пройшли до Верховної Ради виключно завдяки розрекламованому партійному бренду й тодішньому високому рейтингу самого Володимира Зеленського, який, наче той локомотив, затягнув у депутатські крісла цілий ешелон “нових облич”. Тепер з’ясувалося, що належності до партії не досить і що потрібно дбати про власне політичне реноме.
Ба більше, причетність до “зеленої” команди тепер може грати не за, а проти потенційного кандидата. Рейтинг і Володимира Зеленського, і його партії невпинно тане, що показують не лише соціологічні опитування, а й результати кожних наступних виборів. Так, на президентських перегонах 2019 року Зеленський здобув карколомну перемогу і 73% підтримки, на парламентських виборах його партія набрала вже 43% голосів, а на місцевих у середньому по країні – максимум 15%, до того ж не виборола мерського крісла в жодному з найбільших українських міст.
Натомість за першу половину каденції політична сила Володимира Зеленського, схоже, наростила вдосталь м’язів адмінресурсу, можливо, щедро підживленого “Великим будівництвом” та іншими ініціативами центральної влади, тому тепер хоче робити ставку на старі, перевірені попередниками методи боротьби на виборах.
У цьому її підтримують мажоритарні олігархічні групи “Довіра” й “За майбутнє”. Депутати цих політсил справно допомагають “Слугам”, монобільшість яких уже не така й монолітна, голосувати за кадрові й бюджетні питання. Тож не дивно, що вони майже синхронно подали схожі законопроєкти про повернення до змішаної системи виборів.
До речі, президент Володимир Зеленський у своїй передвиборчій програмі обіцяв якраз запровадження відкритих списків, цю систему у своїх рекомендаціях для України називає і Венеційська комісія, вказуючи на високі корупційні ризики за умов мажоритарної системи. Тому якщо очільник держави і його політична сила заради ситуативної електоральної вигоди дійсно підуть на скасування виборчої реформи, постане закономірне запитання: відкочення яких іще реформ можна очікувати від нинішньої влади? Годі знайти більш невдалий час для таких експериментів, аніж зараз. Коли західні партнери України посилюють свою підтримку й надають украй необхідну військову допомогу, демонструвати таку непослідовність було б щонайменше нерозсудливо.
