By 
У статті “Московська інтеграція Європи” від 5 лютого 2018 йшлось про “Північний потік-2” – спільний російсько-європейський проект, що мав би стати фундаментом енергетичної безпеки для одних країн, створюючи прецедент стихійного лиха для інших. У продовження піднятої проблеми розглянемо протилежний за географічними координатами вектор спрямування інтеграційних зусиль Кремля – південний.
Ще у 1953 році Анкара підписала угоду про асоціацію з ЄС. Туреччина хотіла безвізовий режим з Європою, однак не отримала. Оскільки стосунки ЄС і Туреччини розвиваються повільно, Анкара вирішила відновити геостратегічне партнерство з Росією.
У 2014 році, коли Москва розпочала агресію проти України, анексувала Крим, загарбала східні території, Європейська комісія посилила вимоги щодо “Південного потоку” з урахуванням норм Третього енергетичного пакета. Відповідно, Росія втратила статус монопольного власника газогону. Відтак Володимир Путін закрив проект, але не полишив ідеї просування на південь з перспективою контролю Босфору.
Тоді ж Путін запропонував турецькому президентові Реджепу Ердогану побудувати “Турецький потік” – прямий газопровід між Росією і Туреччиною, загальною потужністю 63 млрд м3. По суті, це той самий “Південний потік” з тією ж проектною потужністю, але вже без України, Болгарії і Румунії у схемі транзиту газу між Росією та Туреччиною.
У листопаді 2015-го між Путіним і Ердоганом розпочалась “холодна війна”. Причиною конфлікту двох президентів став інцидент з російським бомбардувальником Су-24, який збили турецькі винищувачі. Та все ж конфлікт не став на заваді імперським амбіціям Кремля. Уже в травні 2017 року Росія почала споруджувати газопровід і, за даними компанії “Газпром експорт”, майже завершила роботи. “Турецький потік” розпочинається біля Анапи та проходить через територіальні води Росії і Туреччини.
Анкарі вигідно стати потужним геоекономічним та геополітичним гравцем, який буде контролювати газові потоки з Ірану, Єгипту, Сирії (якби не війна), Ізраїлю, Північного Курдистану та Азербайджану.
На ринок Центральної Європи транзитом через Туреччину зміг би поступати альтернативний газ. Особливе місце в наповненні транзитних маршрутів займає геополітичних регіон Великого Каспію, навколо якого точиться боротьба. У Каспійському регіоні є приблизно 4-6% світових запасів нафти і 7-10% – газу. Найперспективніші родовища були відкриті в 90-х роках ХХ-го століття на північному сході регіону, зокрема казахстанське родовище Кашаган. Воно є одним з найбільших у світі, там зосереджено 75% каспійської нафти.
Однак Великий Каспій не є конкурентом Персидської затоки, де нафти набагато більше. Суперниками у видобутку й транспортуванні нафти є США, ЄС і Туреччина, з одного боку, і Росія – з іншого. Наприклад, казахстанський проект “Тенгіз” вартістю 20 млрд доларів реалізує зокрема й американська компанія Шеврон.
Є декілька напрямків транспортування каспійської нафти, зокрема російський, грузинський – до чорноморських портів, турецький – до Середземномор’я, іранський – до Персидської затоки, східний – у Пакистан і до країн Азійсько-Тихоокеанського регіону. Враховуючи, що на можливих напрямках транспортування нафти (на Північному Кавказі, Нагорному Карабасі, Курдистані) є великі регіональні конфлікти, перевагу згодом матимуть маршрути, які контролює Америка чи її союзники у НАТО. Зокрема у Середземномор’ї зосереджена найкрупніша група військово-морських сил Північно-атлантичного блоку, спроможного захистити “життєві інтереси” країн-учасниць інвестиційних проектів у Каспійському регіоні.
Та все ж політичні інтриги навколо статусу нафтовидобувного регіону не згасають вже понад 20 років. Нещодавно стало відомо, що статус Великого Каспію врегульовано. У 2018 році лідери Азербайджану, Ірану, Казахстану, Росії і Туркменістану підпишуть Конвенцію про статус Каспію. Якщо це трапиться, то контроль за рухом газу в Центральну Європу через Туреччину здійснюватиме Росія, а тому можливі зміни в пріоритетах Каспійського регіону між глобальними гравцями (США, Китай, ЄС).
Очевидно, що ні на “Турецький потік”, ні на “ТАНАП” (газогін з Азербайджану через Туреччину до Європи) Україна не зможе впливати. Після запуску цих газогонів ми перетворимось на аутсайдера у зовнішньоекономічних (енергетичні ресурси), а відтак і в зовнішньополітичних відносинах. Україні потрібні альтернативи.
