By 
“Можна забутися в екстазі битви, ставши на бій за добру справу, але до теперішньої доби дожило не так вже й багато добрих справ, за які вартувало б воювати”, – каже Джуліан Морроу, герой “Таємної історії” Донни Тартт. Колись до безумовно “добрих справ” зараховували “справжність”, “самобутність” і “внутрішню правду”.
Адже автори підручників, хрестоматій і мистецтвознавчих досліджень не втомлюються переконувати нас у тому, що славні творці минулих часів, зокрема й автори романів, не боялися ставити собі високу “планку справжності”, а потім шаленим творчим зусиллям – а іноді й надзусиллям, недоступним простим смертним – намагалися перекидати через неї свої тексти, наче спортсмени, що перестрибують через металеву трубу і здобувають за це медалі. Автори підручників не брешуть: перечитуючи старі канонічні книги, час від часу наштовхуєшся на присутність нездорових напружень в ім’я “справжності”.
Так сталося, що під час чергової світоглядної кризи чи, можливо, у дні позачергової внутрішньої хвилі чорного скепсису (вже й не пам’ятаю подробиць) я прочитав в одного вельми переконливого й направду доброго письменника ось таке непереконливе: “Основна ідея – написати правду, якою б жорстокою і страшною вона не була”.
У середині шістдесятих, коли писав цей майстер пера і друкарської машинки (а також ціле століття до того й кілька десятиліть опісля), правду в нас фатально плутали з істиною. Люди тієї доби надто уважно читали газету “Правда”, де все підкорялося єдино правильній, перевіреній цензурою й дозволеній для щоденного вживання “справжності”, або ж, навпаки, не менш уважно читали самвидав, де в ім’я інших “справжностей”, недозволених і секретних, заперечували все, що друкували в тій газеті. А ще тоді майже не читали книжок, де йдеться, що різних правд бігає піднебесними ґрунтами незліченно, а істина – атрибут того (або ж “Того”), що (кого) неможливо ані означити, ані пізнати. Та істина, яка справжність. Без лапок.
Борців за “внутрішню правду”, як ми бачимо, і нині не бракує. Але в ті ідеологізовані й жорстко трахнуті моральним імперативом часи вони ще щільніше заповнювали навколишній всесвіт. Вони були всюди: у редакціях газет і часописів, в архівах і бібліотеках, біля афіш і стендів, а ще вони сиділи й курили в тих незчисленних замацаних кухнях, де гебешні сексоти виставляли компаніям бухло й уважно, ніжно дивлячись в очі, вислуховували всіх правдоборців.
Невтомні оборонці справжнього й достеменного, немов гноєві жуки-скарабеї, затято і страшно ліпили-катали гівняні кульки своїх дрібних правд, судомно обстоювали свою смішну гідність й, наче підземних трюфелів, вишукували в минулому бридких дистрофічних зародків теперішніх могутніх міфів.
Я був в опозиції до тих оборонців і до їхніх пошуків. І не просто в опозиції. Я з ними воював. Так само затято, як вони воювали за свою “справжність”, я боровся за священне право Хаосу мати глибоко в дупі всі “справжності” – і дозволені, і заборонені. Боровся за права драконів і вигнанців Батая, за веселу науку Фрідріха й лісову незалежність ельфів. Я був бадьорим лейтенантом Хаосу, дотепним, озброєним правильними іменами. І ніколи нізащо не втрачав нагоди розірвати на дрібні клапті щойно згорнену “кульку” адепта Секти Справжності.
На тій кухні, де відбувся мій останній бій із борцями за “справжність”, було так накурено, що обличчя розпливалися блідими плямами. Лисуватий добродій, який сильно наголошував на тому, що він кандидат наук, згорнув “кульку”, домішавши до лівацьких співанок про справедливість язичницьких нісенітниць, школотських банальностей і доморощених інтерпретацій Дільтея й Буркгарта. Я зачепився за Дільтея, з якого лисуватий знав, либонь, три речення, і розкачав його “кульку” на смішне “спагеті”. Добродій злостився, червонів і бризкав слиною.
“Чого ти причепився до того довбня?” – запитала мене дівчина з тієї компанії, коли ми з нею опинилися в коридорі. Мабуть, у пошуках чистого посуду.
Я – суто з естетичних міркувань, зрозуміло – вдався до розлогих тлумачень і коментарів. Пояснив дівчині, що лисуватий належить до тієї дипломованої шпани, яка сама не підіймається до висот мислення, а лише харчується об’їдками філософського банкету. Що й у минулому, і в теперішньому заховано так багато матеріалу для різноманітних дріб’язкових конфліктів, що шукання правди завжди перетворюється на підрив сущого, на тарганячий тероризм невдах. Що, врешті-решт, згідно з теорією, кожна суспільна практика є нічим іншим, як спогадом про звичну послідовність явищ.
Відповідно, казав я, якщо сумнівній “справжності” не вийшло ствердитися в бутті, то вона вже зовсім не актуальна, здулася, крякнула, мусить перекинутися пузом догори, розчаровано зітхнути і врізати дуба.
А ще я зробив вівісекцію самій дефініції “справжності” й запропонував вважати найщирішою маніфестацією “справжнього” ту щоденну вправу, яку ми час від часу робимо, сидячи на унітазі. Я так захопився летом своїх концептів, що зібрав навколо нас із дівчиною групу роззяв і проґавив зникнення лисуватого.
Дівчина вислухала мою мінілекцію. “Справжність однаково є, – сказала вона. – Справжність – це як війна. Поки ти перемагаєш – ти справжній. Для себе, для інших”.
У відповідь я промимрив щось тупе. Про те, що перемоги як абсолютної даності немає. Роззяви підтримали цю мою спекуляцію схвальним бубонінням. Дівчина знизала плечима, рушила в напрямку кухні й розчинилася в димній хмарі. Уже наступного дня в мене накопичилося безліч аргументів проти твердження, що ота спазматична “справжність” є близькою родичкою “війни”. Але я не придумав нічого, що здатне було б протистояти твердженню: ти справжній тоді, коли перемагаєш.
За десятиліття, що минули від тої бесіди в коридорі, багато чого змінилося. Майже все. Борці за “справжність” перемістилися з кухонь у соціальні мережі і втратили загадкову чарівність підпільників і людей протесту. Інтелектуальна молодь встигла кілька разів перебігти з лівого табору до правого і знову до лівого. Зрештою та молодь знайшла себе на мережевих каналах, навчилася продавати себе на патреоні й лівим, і правим, а свою “справжність” юзає як стандартну віньєтку для бренду.
Я вже давно не лейтенант Хаосу. Демобілізувався. Що довше живеш на світі, то глибше розумієш, що таке “війна”: темний, в’язкий “полемос” давніх філософів, дике мандроване напруження в ніщо. Я не вірю, що є якась там “справжність як війна”, але щодо того, що війна є підлою справжністю нашого світу, у мене вже немає жодних сумнівів.
Прокручую стрічку фейсбуку. Бачу несвіжі, свіжі й щойно рекрутовані батальйони “лисуватих”. Абсолютна більшість із них уже не обстоює власної “справжності”, а працює на замовника. Усі вони в політичних тусовках, усі на ходилицях – істеричні, делеговані й непереконливі. Ті з “лисуватих”, які спроможні слідкувати за виступами на філософські теми, теревенять уже не про “самобутність” і “правду”, а про “ідентичність”. І готові з піною в роті обстоювати ті її маркери, які милі й дорогі замовникові.
Найманці не стануть переможцями. Підозрюю, що навіть їхнім замовникам таке не загрожує. Зрештою, кожний має право загинути в тому окопі, який викопав для себе.
