Тисяча доріг для двох журналістів

Тисяча доріг для двох журналістів
Роботі журналістів присвячено не так вже й багато фільмів. З радянських стрічок спадають на думку насамперед «Журналіст» (1967) Сергія Герасимова та «Кілька інтерв’ю з особистих питань» (1978) Лани Гогоберідзе. В українському кіно – «Хочу вірити» (1965) Миколи Мащенка. Можна пригадати ще кілька. Згадані кінокартини розповідають про газетярів. Натомість у фільмі «Серед тисячі доріг…», поставленому 1984 року на Одеській студії режисером Вадимом Зобіним, йшлося про радійників.

З різних причин стрічка пройшла майже непоміченою – про неї не подавав окремої статті популярний журнал «Советский экран», її не відібрали на тогорічний Всесоюзний кінофестиваль, що відбувався в Києві (там Одеську студію представляв «Військово-польовий роман» Петра Тодоровського, здобувши Головний приз і диплом), вона не потрапила до списку чемпіонів прокату.

Проте сьогодні в цій картині можна побачити дещо більше, ніж розповідь про роботу редакції обласного радіо.

Отже, молода журналістка Вероніка по закінченні престижного факультету журналістики МҐУ залишає столицю СРСР, де мешкають її батьки, і з власного вибору їде до Одеси працювати на обласному радіо. Мама дівчини – відома журналістка, її ім’я у всіх на слуху. Але в Одесі Вероніка приховує це. Бути дочкою знаменитості приємно тільки до певного моменту, а далі це починає обтяжувати. Дівчина хоче знайти своє «я», прагне стати самостійною творчою особистістю, а не маминою тінню.

На обласному радіо вона робить перші кроки – від невдалого радіорепортажу про театральну прем’єру і переведення до відділу листів, що фактично означає її профнепридатність, до вдалого репортажу й подяки від суворого й вимогливого головного редактора.

За молодою журналісткою упадає її колега Сергій, який закінчив той самий виш на чотири роки раніше, але встиг стати «акулою ефіру». Він – людина здібна, але з холодним серцем щодо професії й тих, про кого робить матеріали. На відміну від Вероніки, яка щиро прагне розкрити своїх героїв як індивідуальностей, підтримує з ними стосунки після інтерв’ю, з деякими навіть товаришує, Сергій поводиться як майстерний маніпулятор.

Наприклад, в їдальні він вказує Вероніці на чиновника: «Зараз братиму в нього інтерв’ю – потрібно, щоб він висловився за будівництво нового готелю». «Він проти?» – уточнює дівчина. «Категорично! – каже Сергій і розкриває карти. – Я запросив до студії ще одного чоловіка, котрий за. Він – безумовний авторитет для цього дядька. І в його присутності цей теж буде за». Вероніка дивується: «Він потім буде проти». «За теорією особистої комунікації, – пояснює Сергій, – людина захищає не ту думку, що має, а ту, яку висловила привселюдно».

В іншому епізоді Сергій заявляє, що він – кар’єрист. В ті часи це слово вживали тільки з негативним відтінком. Вважали, що перш за все слід вболівати за справу, яку робиш, а не розглядати службові сходинки як самоціль і лізти по них за будь-яку ціну.

Вероніка, отже, уособлює «правильний» тип радянського журналіста, а Сергій – «неправильний». Відповідно до цього розв’язується й головний конфлікт: Держтелерадіо СРСР відряджає чоловіка на кілька років власним кореспондентом до Делі, він пропонує коханій руку та серце й хоче, щоб вони поїхали разом. Вона любить його, але відмовляється, хоча в ті часи виїхати навіть на два тижні туристом до Болгарії – неймовірне щастя, а вже мешкати кілька років за кордоном, тим більше в країні не «соціалістичного табору» – джек-пот усього життя.

Сергій від’їжджає один, Вероніка таємно їде в аеропорт і крізь скло залу очікування спостерігає, як він простує до літака. Після чого важко сповзає на лавку, ледь не втративши свідомість… В ті часи мораль була очевидною: справжнім журналістам не по дорозі з кар’єристами й пристосуванцями.

Сьогодні герої цієї історії сприймаються під іншим кутом.

Сергій – радянський селф-мейд-мен. Син звичайної гардеробниці, він пробився до престижного вишу, вільно опанував англійську, за власною ініціативою вивчив також французьку й іспанську, студіює книжки з психології, оволодіває секретами комунікації. Цілеспрямована, заряджена на успіх людина. Має чітку мету і йде до неї. Все, чого він досяг – результат наполегливості, здібностей і розрахунку.

Вероніка постає перед складним вибором і видно, що рішення – їхати чи не їхати –дається їй непросто. Вона радиться з літньою артисткою, з якою, попри різницю у віці, потоваришувала з часів свого першого репортажу. Та дивується: «Ти його любиш? Так у чому питання?»

Насправді питання в тому, що Вероніка – представниця іншого покоління, ніж літня актриса, з іншими запитами – розставила пріоритети ще тоді, коли змінила Москву на Одесу заради самостійної професійної кар’єри. Утікши від маминої тіні й зробивши перші кроки на шляху власної реалізації, вона боїться вдруге змінити статус, ставши цього разу тінню свого успішного чоловіка.

Її рішення зрозуміле, хоча є питання. Чи стане вона зіркою радіоефіру – хтозна, але гарантовано втрачає кохану людину. Крім того, поїхати в Делі – не означає кинути професію й перетворитися на тінь. Екзотична країна, нові враження, знайомства – на виході цілком може бути, наприклад, книга про Індію та її людей. Це теж журналістська робота, тільки з відкладеним у часі результатом. 

Насправді рішення Вероніки – кар’єра понад усе! – автоматично ставить її на один щабель із Сергієм. Так-так, вона така сама кар’єристка, як і він, тільки ще не зізналася собі в цьому. 

Два кар’єристи не змогли стати парою? З сьогоднішньої перспективи виглядає саме так. Серед тисячі доріг кожен з них торує свою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Коли педагог чіпляється до учениці… Як кінематограф УРСР робили “молодшим братом”