By 
Візит президента Зеленського до США викликав у вітчизняних коментаторів протилежні враження. Прихильники говорять про загальний успіх і конкретні досягнення для України, опоненти твердять про повний провал місії Президента і висміюють його поїздку як беззмістовну. Це очікувано. Менш очікуваним, здається, є несподівано високий градус такої полеміки. Може скластися враження, що це був «візит останньої надії» – або пан, або пропав. Якщо це дійсно так, то означає, що невідривно задивлений в гримаси Вашингтону Київ, не добачає того, що діється в світі загалом.
Хто може із впевненістю сказати, яка в Україні політична система? Кремль твердить -«фашистський режим», офіційний Київ і наші західні партнери переконують, що – «ліберальна демократія», західні публіцисти давно охрестили нашу систему як – «олігархічний капіталізм». Може наш справжній політичний устрій – це державна таємниця, як піджартовував у своїх фрашках польський письменник Єжи Лєц? Зрештою, для чого нам про це знати?
Отож бо й воно: зараз відбувається процес зміни світового порядку – якщо ми не знаємо, яким є наше справжнє місце у системі котра відходить, то важко або й неможливо спрогнозувати, яким воно буде у системі, що наступить.
У світі, до якого ми от вже три десятиліття намагаємося безуспішно присусідитися, кілька століть панує капіталізм. Він довго був колоніальним, але коли можливості для колоніалізму кілька десятиліть тому практично вичерпалися, то західний капіталізм знайшов собі чудову форму – неолібералізму. Його характеризують і означають по-різному, але суть справи полягає в тому, як пишуть західні експерти, що прийняття рішень було перенесено із політичної сфери до сфери вільного ринку. «Від моделі «одна людина – один голос» ми перейшли до моделі «один долар (або фунт, або євро, або юань, або їх мільйон) – один голос» – пише Adam Ramsay у британському журналі openDemocracyUK.
Неолібералізм упродовж кількох десятиліть давав можливість урядам визискувати власні народи, а колишнім імперіалістам – свої колишні колонії. Нестримними приватизаціями і зменшенням податків для багатих він фактично спричинився до деградації середнього класу. І не відомо, скільки б це ще тривало і куди б зайшло, якби не глобальні потрясіння – спочатку фінансова криза 2008-го, а тепер пандемія коронавірусу. В обох випадках виявилося, що «цінності» неолібералізму є фіктивними, а уряди з грошей платників податків тратили величезні суми, щоб рятувати великий бізнес. В результаті неолібералізм перестав бути «священною коровою» Західного світу.
І тут виникає питання: якщо не це, то що? Точно ще ніхто не знає. Спочатку говорилося про нову епоху «пост-капіталізму», але ніхто не брався наповнити змістом цей термін. Зараз експерти висувають дещо інші версії, виходячи з очевидних тенденцій, які розвиваються у різних кінцях світу. Однією із найтривожніших серед них є та, що авторитарні і націоналістичні капіталісти здобули владу в багатьох країнах світу. Редактор відділу економіки згаданого часопису Laurie Macfarlane вважає, що трансформація світового порядку схожа на перехід від неолібералізму до авторитарного капіталізму. В якості прикладів можна розглядати економічний успіх комуністичного Китаю, вихід США з міжнародних торгових угод за часів Дональда Трампа, капіталістичне «екологічне варварство» президента Бразилії Жаїра Болсонару та ін. (У ЄС таким прикладом міг би бути угорський прем’єр Віктор Орбан – націоналіст з міцним капіталістичним лобі).
США з одного боку зуміли подолати «схизму Трампа», але з іншого – вже очевидно втрачають позиції світового лідера. Не важко здогадатися, що це місце може зайняти Китай. І тоді у світі, скоріш за все, наступлять неочікувані зміни.
Що ж, якщо найближчим майбутнім світу має стати «авторитарний капіталізм», то й Україні слід би задуматись над тим, хто в нас мав би реалізувати такий авторитаризм – ми самі чи наші партнери? І якими методами, і якою ціною для українців?
