У пошуках зручного ворога

Серед моїх знайомих є справжній конспіролог. Себто не просто факультативний прихильник теорій залаштункової влади, а людина, чий “символ віри” охоплює ледь не повний спектр конспірологічних переконань: від впевненості в тому, що Земля пласка та розташована в центрі Всесвіту, й аж до знань про секрети рептилоїдів, які “рулять” глобальними фінансовими потоками й запускають фейки про вірусну небезпеку.

Принаймні впродовж двох останніх десятиліть знайомий конспіролог не мав жодних сумнівів, хто є його ворогом, а за сумісництвом – і противником усього притомного людства. У його уявленні цей вселенський ворог сидить на верхівці незримої владної піраміди. Поставив собі золотий трон десь в “імперіалістичній, ілюмінатській Америці” й обплітає людство тисячолітньою павутиною з брехні, ілюзій і маніпуляцій.

Але 24.02 у тій не дуже цікавій для нього базовій реальності, де конспіролог заробляє на щоденне життя, ходить по пиво й оновлює свої гаджети, сталося щось несподіване (неправильне) з його погляду. Не передбачене його “символом віри” і, з іншого боку, очевидне й незаперечне через свою фронтальну об’єктивність. Ворог у цій нудній реальності виявився цілком конкретним, відвертим до безсоромності та насправді небезпечним. Аж настільки, що від його крилатих ракет потрібно ховатися в бомбосховищі.

Певний час конспіролог перебував у світоглядній розгубленості. Адже в його референтному середовищі російську олігархію було звично розглядати радше як “світлу силу”, що протистоїть “руйнівникам СРСР” і захищає старі-добрі цінності від “збоченців” (а отже, і від рептилоїдів). Але події в базовій реальності не залишили жодних сумнівів: сила з північного сходу є не світлою, не сірою й навіть не політично темною, а суцільною варварською пітьмою.

Утім, розгубленість конспіролога тривала недовго – усього кілька тижнів. Адже догматикам звично виходити зі світоглядних глухих кутів через чергове звертання до джерела догми. Тому борець з усесвітнім злом використав час перебування в бомбосховищі для перечитування класиків.

Ретельно опрацьовуючи “Суспільство спектаклю” Ґі ЛуїзаМарії Венсана Ернеста Дебора, конспіролог знову пригубив із чаші наріжного знання:

“В суспільствах, що досягли сучасного розвитку виробництва, усе життя проявлене як нагромадження спектаклів. Все, що колись відбувалося безпосередньо, нині віднесене до уявного і постановки. Реальність, яку раніше звично було розглядати частинами, тепер приходить до нас як певна цілісність, як особливий та самодіяльний псевдосвіт, доступний лише для нашого споглядання. Всі образи та маски сущого тепер зібралися в самобутню, наскрізь брехливу та попсову «реальність». І цей Мегаспектакль, як конкретне заперечення життя, є самобутнім рухом неживого”.

Конспіролог знайшов у цій відомій цитаті дві ключові ідеї для примирення своїх стрижневих уявлень про ворога з новим образом противникав базовій реальності. Першаз них полягає в тому, щотій штучній реальності, яка “створена рептилоїдами”, притаманні іманентні ознаки цілісності й самодіяльності. Друга: ця реальність є самобутнім рухом неживого, тобто вона не володіє ознакою життя.

Невдовзі я отримав від конспіролога розлоге послання, у якому той виклав власну теорію, яка, на його думку, “усувала суперечності”. Він припустив, що з Україною нині воює “неживе”. Якась штучна й історично мертва самодіяльна системність, “інерційна подоба живої імперії”, яка створена знов-таки залаштунковими планувальниками. А ще конспіролог запитав себе: “Чи агресивні дії цієї мертвої системності були заплановані, чи, може, російська держава-франкенштайн вийшла з-під контролю своїх хазяїв-творців і їхніх смотрящих-чубайсів?”

На підтвердження своїх висновків він наводив численні цитати з тих пабліків, де нескінченно повторюють звинувачення на адресу Заходу, який буцімто самотужки “випестував і вигодував монстра”. А до цього всього конспіролог додавав, що насправді монстр – така собі мертва примара, “механічне псевдожиття”, яким керує перестаріла біологічна структура, сформована навколо ракової пухлини. Що мертва примара невдовзі набуде абсолютної повноти мертвості. А боротися, мовляв, треба не з інструментом, а з планувальниками.

Тоді я не відчув потреби вступати в полеміку та шукати аргументи для заперечення цієї спекуляції. Але пройшов час – і в інформаційному потоці щораз частіше почали виникати авторські концепти, суголосні думкам конспіролога. Певне, далеко не він один намагається примирити особисті “матричні” реальності з базовою.

Можна припустити, що маємо справу з конспірологічною версією алієнології – “науки про ворога”. Як відомо, одна з опорних координат людини – образ її ворога. Парадоксально, але через образ противникаможна за бажання визначити образ друга. Однак не навпаки. Образ ворога завжди конкретніший, чіткіше локалізований і більш операбельний.

Люди певного штибу вибудовують своє життя, відштовхуючись від світоглядних координат свого ворога. Часто-густо – від придуманих ними координат того, кого призначили на посаду противника. Зрозуміло, що в цьому разі самобутній сенс людського життя дешевшає чи й зовсім зникає. Особистість перетворюється на такого собі “лінійного борця” з чимось або з кимось. На служителя власної упередженості або на виконавця чужої волі. Чи на обох одночасно.

Не знаходячи ворога серед ближніх, “лінійні борці” створюють собі його образ серед “дальніх”. Вони горді тим, що здатні протистояти якомусь могутньому вселенському ворогові, ледь не Люциферові. Такому, якого й назвати важко (заборонено, неможливо), а персоніфікувати та спорядити просторовими координатами – і поготів.

Вони відчувають себе мобілізованими для великої місії. Але вони банально губляться, коли замість придуманого і зручного своєю невизначеністю “далекого” ворога раптом з’являється справжній противник, незручний уже за фактом своєї незаперечності в базовій реальності.

У “лінійних борців” з’являється бажання спростити собі актуальне алієнологічне завдання. Призначити, означити, позиціонувати цього реального ворога “примарою”, “механічним псевдожиттям” або ж фентезійним орком, злим породженням древньої пітьми. Так зручніше. Бо ж тоді не потрібно відповідати на складні запитання на кшталт “Яка внутрішня логіка рухає ворогом, коли він чинить звірства?”, “Чому ворог ще донедавна був інтегрований у нашу реальність як носій «близької культури», як «зрозумілий» і навіть «свій»?” і “Чи не споріднений наш український ресентимент із ворожим ресентиментом?”.

Зручніше все списати на рептилоїдів, на гени неандертальців або ж на якусь фантастичну “зайву хромосому”. І не думати про те, що навколо нас повно людей, отруєних совком, радянщиною. Отруєних отим сталінським запитанням “А кто вам разрешил так хорошо жить?”. Повно тих українських громадян, кого зовсім не ілюмінати й не іншопланетні ящери привчили до морального релятивізму, до “подвійного мислення”, до благоговійного толерування войовничої посередності, ототожненої з “народом”.

Зручніше боротися з дальнім “узагальненим” ворогом і одночасно намагатися виправдати його точну копію лише на тій підставі, що ця копія у всіх сенсах перебуває надто близько до “лінійного борця”.

Питання про те, хто відповідальний за пестування та легітимацію монстра, я поки що винесу за межі цього есе. Зрештою, “лінійним борцям” не заборониш шукати на їхніх пласких землях таємні штаби грошовитих ящерів.