By 
У це, може, важко повірити, але “Скотоферму” Джорджа Орвелла українці видали швидше, ніж англійці – щоправда, у діаспорному видавництві “Прометей” у 1947 році. У передмові до цього видання сам автор зазначив, зокрема: “Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю…” Орвелл навіть не усвідомлював, що знає про українців, можливо, більше, ніж вони самі про себе. Принаймні так здається зараз, через 75 років від написання тих слів, особливо коли спробувати перечитати його роман-антиутопію “1984” у контексті сучасних подій.
Важко навіть сказати точно, коли Україна заходилася скочуватись у “1984-й”. Гадаю, що це почало діятися під кінець першої каденції президента Леоніда Кучми, коли його оточення прискорило темпи формування системи олігархічного капіталізму. Саме тоді почала творитися неформальна суперпартія “державників і патріотів”, яка є й нині. Із самого початку вона складалася з двох рівнів: верхи – “штатні державники”, що зазвичай обіймають добре оплачувані посади, і низи – прості і скромні “корисні патріоти”, переважно дрібні й локальні чиновники, недоношений “середній клас” і різний офісний планктон. Перші цінують державу, бо вони її цинічно використовують, другі – бо щиро люблять, точніше люблять її в собі, а не себе в ній. Та для всіх них держава має найвищу вартість: для штатних державників вона є більш вартісною, ніж інтереси всіх її громадян (крім їхніх особистих, зрозуміло); для корисних патріотів вона є дорожчою і від власних інтересів.
Такі основи державності є просто ідеальними для зведення на них хай і неформальної, зате дієвої системи однопартійного управління, як в орвеллівській Океанії, де всі, хто в партії – еліта, а інші – проли. Держава, у якій неможливо було порушити закони, бо їх не існувало, зате легко можна було отримати розстріл чи 25 років ув’язнення. У нас закони ще є, хоч би й на папері, але вже майже не діють, принаймні для наших пролів. Українські проли, як і орвеллівські, не цінують держави – вони її або не люблять, або просто байдужі до неї. Багато хто з них тужить за старою, де хоч і був тоталітаризм, зате існувала й “рівність”. Тепер рівності немає, тому живуть українські проли нижче за поріг бідності, не мають потреби інтелектуально й культурно розвиватися, загалом екзистують так, як писав Орвелл про своїх: “Їхні думки не виходили поза межі тяжкої фізичної праці, домашніх турбот, опіки за дітьми, дрібних сварок із сусідами, фільмів, футболу, пива і, понад усе, азартних ігор”.
Щоправда, у нашій суперпартії “державників і патріотів” за майже чвертьстолітню історію також відбулися тектонічні зсуви, а точніше зросло майнове й фінансове провалля між державниками й патріотами. Ті другі навіть кілька разів намагалися бунтувати проти партійних верхів, залучаючи до своєї ребелії пролів, тобто широкі народні маси. Щоправда, безрезультатно. І невідомо, чи вони не спробували б ще, але тут нагодилася війна із зовнішнім ворогом. Корисні патріоти миттєво перенесли своє незадоволення на агресора-супостата, а широкі народні маси просто розгубилися. А от партійні верхи навіть зміцнили свої позиції. Бо як писав британський антиутопіст:
“Важливими тут є не так настрої мас, думкою яких можна нехтувати доти, доки вони продовжують виконувати роботу, як настрої самої Партії. Вважається, що навіть найскромніший член партії має бути компетентним, працьовитим і навіть до визначеної міри розумним – та водночас необхідно, щоб він також був довірливим і неосвіченим фанатиком, серед настроїв якого переважають страх, ненависть, низькопоклонство й дике торжество. Інакше кажучи, необхідно, щоб його моральний стан пасував до стану війни. Неважливо, чи ведеться війна насправді; окрім цього, оскільки досягти вирішальної перемоги в ній неможливо, байдуже, чи йдуть справи на фронті добре чи зле. Необхідно лише, щоб воєнний стан існував”.
Воєнний стан у нас існує вже дев’ятий рік і існуватиме, найпевніше, ще довго. Достатньо довго, щоб структури й поняття однопартійної системи змогли остаточно сформуватися й укріпитися. Зрештою, орвеллівський “Порносек” (підсекція в Міністерстві правди, яка “спеціалізувалася на виробленні порнографії якнайпаскуднішої якості”), у нас почав діяти ще задовго до війни. Колективний “95-й квартал”, розділений на різні “шоу”, які профанують дійсність і вульгаризують уяву пролів; новинні програми, які “вражають, стресують і жахають” і так несміливого корисного патріота, – усі вони вже впродовж багатьох років справляються зі своїми завданнями цілком ефективно.
Не стоїть на місці й боротьба з “думкозлочинами”. Українська поліція і СБУ нічим не гірше від орвеллівської Поліції думок героїчно упередили нещодавно низку злочинів, що їх зловмисники задумали, але навіть не спробували реалізувати: й ахметівський “державний переворот” зупинили, і багатотисячних безладів зі штучною кров’ю не допустили, й інтернетних “сепаратистів” поарештовували “від Донбасу до Закарпаття”. Чи ми колись дізнаємося про деталі цих злочинів, чи буде доведено вину фігурантів? А яка різниця? Нам не до того, у нас же війна.
Так, війна триває вже понад вісім років, широкомасштабне вторгнення от-от, а в нас армія неготова, зброї й амуніції бракує. А куди ж поділися 131,9 млрд гривень (приблизно 4 млрд євро), які впродовж 2014–2021 років усі ми – державники, патріоти і проли – сплатили як 1,5 % податку “військового збору”?
Отож-бо й воно. Будівництво антиутопії – справа недешева. Хто ж її профінансує, як не ми? Зате, коли збудуємо, не потрібні стануть календарі – буде суцільний «1984-й»!
