By Наступного року Україна знову переживатиме виборчу гарячку, підготовка до якої вже розпочалася. На виборах в Америці чи в Європі республіканці змагаються з демократами, консерватори – із глобалістами, християнські демократи – з соціал-демократами тощо. В Україні ж нинішні змагаються з учорашніми за те, хто з них стане завтрашнім. Уже зараз ми можемо спрогнозувати, що й на цих виборах думаючим громадянам не буде за кого голосувати, бо головні гравці висувають замість чітких програм голослівні лозунги: Поверну й закінчу! Підвищу і зменшу! Мир і безпека! Армія й Томос! Тобто гасла, що символізують одноразові дії, за якими немає ніякої ідеологічної бази. Тому закордонні, а часто й українські спостерігачі не знають, на кого з політиків наліпити ярлик “правих” чи “лівих”. Та насправді в нас немає жодної з цих категорій.
Українські фантазери з кіл підпанків та інтелігентів у ХІХ ст. вигадали собі майбутню національну державу з безкласовим суспільством – “без хлопа й пана”. Й оскільки тотальна більшість українського народу була селянами, бідняками, тобто “хлопами”, то суспільна уніфікація могла відбутися тільки після усунення другого чинника – пана. Тому все, “що паном звалось”, “українські українці” сприймали як чуже, не своє. Так народ доволі довго залишався “безпанським”, тобто практично без своєї шляхти й буржуазії. Тому й ідеологів “правої ідеї” було небагато.
Натомість українські соціалісти й комуністи фантазували, що місце колективного пана може зайняти пролетаріат – робітники та селяни. Їхня ідея теж передбачала ліквідацію класу панів, що комуністичний радянський режим здійснив тривалими й послідовними репресіями проти всіх, хто міг хоч би претендувати на роль “пана”. Та водночас хтось мав виконувати керівну та спрямовуючу функцію “лідера”. Так виникла пролетарська еліта, здебільшого – неукраїнська.
Обидві концепції були, зрозуміло ж, нежиттєздатними, але це з’ясувалося лише згодом, із запізненням. Одним заважала відсутність своєї держави, іншим – зроджена в Росії “сталінщина” та інші форми “виродження комунізму”.
Й ось, коли Україна стала незалежною, виявилося, що в ній залишився і “хлоп”, і “пан”, а сільський і міський пролетаріат знову став приниженим і беззахисним. А от ідеологи та лідери – як “праві”, так і “ліві” – виявилися “липовими”. Чому?
У незалежній Україні капіталістами й буржуазією стали колишні комуністи – партійні лідери, керівники спецслужб та радянська номенклатура. Та оскільки вони й надалі експлуатували гасла захисту трудового народу, який де-факто працював на їхніх приватних підприємствах, то їх за інерцією класифікували як лідерів “лівих”.
Натомість від знищених комуністами претендентів на роль української буржуазії залишився тільки жупел “буржуазних націоналістів”, якими називали упівців, підпільників та інших “антирадянських елементів”, тобто людей репресованих, переслідуваних, маргіналізованих, а тому й бідних. Їхніх нащадків у незалежній Україні почали вважати “правими”. Лідерами “правих” стали переважно обранці української націоналістичної діаспори, котра, хоч і розбагатіла в капіталістичних країнах, але не зреклась ідей “національної революції” з її фактично лівацькими гаслами.
Тому лідери “правих”, які є порівняно бідними, сповідують де-факто ліві ідеї – забрати в багатих і роздати нужденним, але своїм. Натомість керманичі “лівих” – мільйонери й мільярдери – мають відповідно праві ідеї про необхідність захисту своїх “національних” капіталів та інтересів “вітчизняного” виробника (який насправді є їхнім найманим, часто підневільним робітником), та ще й коштом українських споживачів, бо у світі цей “національний продукт” здебільшого нікому не потрібен.
Але як це можливо, щоб упродовж кількох десятиліть “націонал-більшовики” вдавали “правих”, а олігархи – “лівих”? Насправді в Україні немає справжніх “лівих” політичних сил, бо немає вже робітничого класу, права якого вони мали б захищати; немає і “правих”, бо не було й не виникло національної буржуазії, інтереси якої вони переважно пильнують.
У Європі про “смерть” робітничого класу заявили ще у 1980-му, а в нас його опудало – огидне й жалюгідне зовні, але порожнє всередині – проіснувало ще десь до середини 1990-х. Так і “нацики” були для більшості “правими”, поки не повилазила інформація про російські чи донецькі гроші. Та тим часом підросло молоде покоління, котре взагалі не орієнтується в цих ідеологічних догмах.
Тому тепер “ліва” молодь – це учасники гей-парадів і спільнот ЛГБТ, захисники тварин і біженців, популяризатори веганства й легких наркотиків, поборники сім’ї й релігії. І чхати вони хотіли на безробітних, незаможних, неспроможних тощо. Це зовсім не їхня тема й середовище. Вони, поначіплявши на себе “арафатки”, майки із зображенням “Че” й різні “фєньки” з “кульчиками”, обговорюють свої пріоритети в недешевих європейських клубах чи кнайпах, “зависаючи” в респектабельних столицях капіталістичних країн за гроші всеможливих фондів, створених справжніми капіталістами.
Натомість уся ця “націонал-патріотична” активна молодь – це переважно “гопота” із передмість, котра поняття “здобути” трактує не інакше, як забрати в когось. Їхня мета – “національна революція” – не сягає далі експропріації й перерозподілу благ та сфер впливу.
Ось тому в нас немає ні “лівих”, ні “правих”. І вже й не буде, бо на порозі – епоха посткапіталізму й тотальної глобалізації, де не вистачить місця ні пролетаріату як класу, ні національному капіталу.
Отже, ми приречені вибирати між майданними елітами й “реваншистами”, між умовно прозахідними чи проросійськими силами. Хоч вибір цей буде базуватися швидше на сумнівних принципах, а не на раціональних рішеннях. Адже зрозуміло, що якщо приведені Майданом до влади люди нічого відчутно позитивного досі не досягли, то навряд чи зроблять щось і в наступній каденції. “Реваншисти” ж у разі перемоги не зможуть ані повернути Крим, ані реінтегрувати Донбас, ані зробити долар по 8 гривень. Прозахідні сили, ясна річ, будуть робити все, щоби задовільнити європейських кредиторів чи вимоги ЄС, не обов’язково зважаючи на користь громадян власної країни. Проросійські сили ж мріють про відновлення добрих стосунків із Кремлем задля власної вигоди, а не для того, щоб покращити ситуацію в державі.
І так буде повторюватися від виборів до виборів, поки в Україні не виникне каста візіонерів – людей, здатних уявити й вигадати “проект майбутнього” в рамках тих викликів і обставин, у яких опиниться світ у найближчі десятиліття, а може й роки. Ці люди повинні бути універсальними експертами, креативними спеціалістами, мужніми й порядними особистостями. І вони точно не будуть ділитися на “лівих” і “правих”.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
