By 
Націоналісти нас обдурюють – пропагуючи гасло «Україна для українців!», вони видають бажану потребу за дійсну. Освіченим, мобільним, креативним і активним українцям Україна потрібна все менше і менше. Як, зрештою, і пасивним, безсилим та знеохоченим. Принаймні така, в якій ми живемо уже багато років.
«Європейська правда» наводить свіжі дані Євростату – європейської статистичної служби – згідно з якими «українці стали третьою найбільшою групою серед негромадян ЄС, які на кінець 2019 року мали посвідки на проживання у Євросоюзі». Таких було нараховано майже 1 мільйон 300 тисяч громадян. Тільки у згаданому році 757 тисяч українців отримали свої перші посвідки, 87% з них – з метою працевлаштування. Цей рік, втім, не став якимось винятковим – вже від 2016-го українці лідирують за кількістю нових дозволів на проживання у країнах ЄС.
Додаймо до цього ще десятки тисяч тих, хто вже має громадянство країн ЄС і якийсь умовний «мільйон» таких, що там живуть і працюють ротаційно на «безвізі». Помножмо це на два або три, щоб врахувати ще й тих співгромадян, котрі на стало чи тимчасово осіли в обох Америках, в Росії і Китаї, та інших країнах.
Всі ці українці, зрозуміло, різні – за мовою, за рівнем забезпеченості, за регіональним чи національним походженням, віросповіданням і світоглядом – єднає їх одне: пияки, халтурники, ледарі чи просто недоумки ніде там непотрібні.
Зрештою, нам і Євростату не треба – самі бачимо, що відбувається: практично у кожного з нас є друзі чи родичі, знайомі чи колишні співробітники, які вже там. Роками.
Ми знаємо, що Україну за роки незалежності покинули мільйони кваліфікованих українців. Факт не новий, але чи того, що він не новий, досить, аби легковажити проблему? Може навпаки? Адже з року в рік ситуація тільки погіршується.
Без сумніву знайдуться люди, котрі скажуть, що відтік кадрів – це не тільки проблема України; що більшість із них колись повернеться; що їдуть ті, кому тут гірше, а там краще. Але скажу ще раз – нам від того не легше, чи іншим країнам дошкуляє відтік «рук і мізків», а на те, що вони повернуться, немає зовсім ніяких гарантій. Якщо ж приймемо тезу, що їдуть ті, кому зле, а залишаються ті, кому добре, то розгляньмось навколо: кому тут добре?
Працівники заводів чи сільського господарства, підприємці, військові, вчителі, лікарі, студенти, пенсіонери… Їм добре? Всі ми платимо державі низку податків, з яких нам повертаються самі крихти. Як державним, так і приватним структурам платимо за послуги, яких не отримуємо, або ж отримуємо на неналежному рівні. Правоохоронна система і суди становлять для громадян швидше загрозу, ніж надію. Медперсонал підозрюємо в некомпетентності через куплені дипломи, а освітян зневажаємо через моральну і матеріальну деградацію. За сировину з українських надр платимо більше, ніж платили за «ворожу» російську. Продукти харчування дорожчають в рази, а зарплати-пенсії-стипендії зростають на копійки. То кому ж добре?
Мабуть, скаже знову хтось – депутатам і міністрам, директорам державних підприємств чи приватних банків, суддям і прокурорам, генералам армії і поліції. Без сумніву, їм куди краще, ніж їхнім підлеглим, залежним, підозрюваним etc. То, може, насправді, це вони є тими «українцями», для яких «Україна» – а не ті з пенсіями в три чи заплатами в десять тисяч гривен? Але й тут не все так просто. Якщо їм так добре і «Україна для них», то чому вони так поводяться, як «временщики»? Адже вони теж свої мільйони інвестують закордоном, вони теж купують собі і дітям нерухомості у цивілізованому світі, вони теж правдами і неправдами здобувають паспорти інших держав для себе і всієї дорогої родини. Ні?
І ось тут виникає ключове запитання. Якщо Україна не для нас, пересічних українців – незаможних, неспроможних і несміливих; і не для наших еліт – безкарних, безвідповідальних і безсовісних, то – для кого вона?
