By 
Із завершенням Другої світової війни “українське питання” виходить на порядок денний здебільшого завдяки ідеї утворення ООН.
Спершу США зайняли жорстку позицію щодо окремого членства в ООН УРСР. Принципові зміни, що тоді відбулися, слід пов’язувати з підходами Джека Лондона, котрий відповідно вплинув і на Теодора Рузвельта, прагнучи розширити власне представництво за рахунок членства колоній Великої Британії. Позиція Лондона визначалася і вищим ступенем готовності продемонструвати несприйняття комуністичної ідеології. Прикладом цього служить Фултонська промова Вінстона Черчилля, що стала загальновизнаним знаком початку “холодної війни”, та прохання Гаррі Трумена на об’єднаній сесії конгресу США виділити 400 млн доларів для реалізації програми боротьби проти комуністичної загрози (12 березня 1947 р.). Та якщо британський лідер відверто закликав до звільнення східно-європейських народів, то президент США обережно заявив: “Ми віримо, що всім народам, готовим до самовизначення слід дозволити вибір власної форми правління… без втручання будь-якого зовнішнього джерела”.
У зовнішньополітичних службах США підходи до “українського питання” загалом залишалися ситуативними. Це питання тлумачилося не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду потенційних ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткові проблеми в стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашингтон розглядав “українське питання” радше в аспекті ідеологічному, аніж у політичному. Навіть сам термін “Україна” використовувався переважно лише у матеріалах закритого характеру.
Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку було опубліковано брошуру “Дух незалежності: Америка та Україна”, з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О. Чепмена. Стривожене посольство СССР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПСС і КПУ, МЗС СССР і УРСР для вживання відповідних заходів. Найбільший сполох тоді викликало порівняння сенатором тогочасного періоду в історії України з подіями у США періоду боротьби за незалежність.
Звісно, навіть в умовах системного протиборства наївно було б сподіватися на “американський похід” задля визволення України, адже у Вашинґтоні превалював підхід Дж. Кеннана[1]: “Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти совєтського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім’я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські багнети ніколи не здатні будуть утриматися проти… російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В’єтнамі втрачає своє значення”[2].
У 1957-1958 роках першу спробу узаконити американську підтримку української незалежності здійснив професор Джорджтаунського університету Лев Добрянський[3] Ситуація була сприятливою з огляду на заяву Д. Ейзенхауера в інавґураційній промові: “Наше повне призначення у служінні нашому світові – з людьми всіх народів і національностей… Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи.”[4] Підхід Добрянського базувався на таких принципах: Вільсон теоретизував замість діяти; головний винуватець у поневоленні народів – соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв’язки з СССР; лише ліквідувавши СССР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна “психологічна” акція[5].Але на той час в американській політичній думці гору взяла ставка на еволюційні зміни в СССР. Ще 19 травня 1952 р. Дж. Ф. Даллaс у журналі “Life” наголошував на “моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують совєтську імперську структуру.” Влітку 1959 р. Добрянський передав сенаторам П. Дуґласу і Дж. Джавітсу підготований законопроект про поневолені нації. Незабаром майже одноголосно обидві палати конґресу прийняли публічний закон 86-90 про “Тиждень поневолених націй”, у перелік яких потрапила й Україна. Основна місія закону мала реалізовуватись через “війну нервів” з СССР. Його декларованою метою визначили розпад СССР, а досягнути його планували шляхом “демонстрації ініціативи, настороженості і проникливості, коли йдеться про основну імперіо-колоніальну державу сьогоднішнього світу.”[6]
Фактично у політичних колах США до останку керувались неможливістю мирного розпаду СССР, що ілюструє оцінка американських політологів наприкінці 1991 р.: “Врешті-решт, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі прояви націоналізму і політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму і радянської держави через сім десятиліть”[7].
Президент Джордж Буш робив ставку виключно на демократичний потенціал Михайла Горбачова, та був певен, що кількох сказаних ним рішучих фраз у Києві вистачить, аби змусити українських керівників відмовитися від ідеї незалежності. Президента США частково стримувала непевність щодо настроїв українського народу. Разом із концепцією “передусім Росія”, а також слабкою обізнаністю з українськими проблемами це призвело до того, що на першому етапі незалежності Україна отримала від США дипломатичне визнання і… постійний тиск (вимогу передати свій ядерний потенціал Росії, критику за “націоналістичну політику”, претензії щодо “непоступливості” щодо реінтеграції у межах колишнього СРСР). Вашингтону знадобилося кілька років, щоб усвідомити необоротність політичних змін на пострадянському просторі.
Проголошений у США “українським” 1994 рік виявився переламним в українсько-американських відносинах. Підписання тристоронньої угоди про без’ядерний статус України послужило поштовхом до значного поліпшення взаємин. Та більш глибинними і довготерміновими чинниками американської уваги та прихильності до України стали:
- розуміння того, що із завершенням “холодної війни” ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилася, а Україна має важливе значення як держава, розташована у центрі континенту;
- поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії;
- сприйняття слушності ідеї З. Бжезінського про те, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає імперією;
- усвідомлення взаємозв’язку стабільного розвитку України з безпекою у Східно-Центральній Європі, інтерес до якої для США є традиційним.
На жаль й досі зберігаються вагомі чинники, що гальмують реалізацію потенціалу двосторонніх відносин. Передусім це політична невизначеність України, постійне протиборство “у верхах”, що породжує непевність в українській перспективі, й незавершений та непослідовний поступ України до демократичної правової держави та деяка розслабленість демократичних сил. Дається взнаки й негнучкість та незручність окремих засад української зовнішньої політики з погляду розбудови систем безпеки і одночасно підвищені сподівання на отримання економічної допомоги.
Відтак, головні проблеми подальшого розвитку українсько-американських відносин сьогодні концентруються у Києві. Разом з тим американська політика в Європі неминуче розвиватиметься з урахуванням подій в Україні і навколо неї.
Далі буде…
[1] Джордж Фрост Кеннан – американський дипломат, політолог, історик, засновник Інституту Кеннана, підрозділу Woodrow Wilson International Center for Scholars.
[2] Kennan G.F. Memoirs. 1950-1963. – New York, 1972. – P.99.
[3] Лев Добрянський – доктор економіки, Президент Українського конгресового комiтету Америки, активно лобіював українські справи, iнiцiатор традиції щорiчного вiдзначення у Конгресi США “Тижня поневолених нацiй”.
[4] Eisenhower D.E. Second Inaugural Address// New YorkTimes. – 1957. – Jan.22.
[5] Dobriansky L.E. US Policy of unfinished liberation. – Jersey City, 1966. – P.4-21.
[6] Congressional Record. – 1967. – Nov.29. – P.H 16052.
[7] Speedy End Belies Durability of Communist Experiment//The Washington Post.—1991.—Dec.29.
