Україна в системі атлантичних орієнтацій. Частина ІV

Іван Розпутенко, доктор наук з державного управління, професор, Заслужений діяч науки і техніки України

Частина І.    Частина ІІ.    Частина ІІІ. 

В України історично сформувалися три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій: євразійський, європейський (орієнтація і на США) та південно-східний. Чому ж європейські держави побоюються мати справу з Україною як потенційним членом ЄС?!

Очевидно, що одним із гальмівних чинників на шляху вступу до об’єднаної Європи є позиція Росії, яка, керуючись нашими тісними різноплановими стосунками, не бажає бачити Україну інтегрованою до європейських чи атлантичних структур. Проте це не вирішальний чинник українсько-європейських відносин. Не слід применшувати роль невідповідності України до стандартів ЄС за багатьма критеріями, і тут ніхто, крім нас самих, нам не допоможе.

До стратегічних планів України також входить і співробітництво з НАТО, й у цьому напрямі ми досягли більших успіхів, аніж у європейській інтеграції. Україна – активний співучасник у миротворчих операціях. Однак її входження до Північноатлантичного альянсу найближчим часом мало імовірне. Після розширення НАТО на Схід, Україна опинилася у “сірій зоні”, де відчуває тиск РФ, й, більше того, відверте збройне вторгнення на свою територію. Тож за відсутності важелів зовнішньої політики, що могли б вплинути на ухвалення міжнародних рішень іншими державами, Україна фактично стала буферною зоною між Заходом та Сходом.

Та й володіючи необхідним для розвитку потенціалом Україна не використовує його максимально ефективно. Окрім того, у нас не має достатньої кількості необхідних ресурсів, зокрема енергоносіїв, завдяки яким Україна у короткий термін могла б досягнути припливу закордонного капіталу та незалежності від тиску зовнішніх факторів. Якщо згадати ще й про засилля російського капіталу в Україні, то стає зрозумілим не лише неоколоніальний статус нашої держави, але і структура геоекономічних факторів, що забезпечують такий стан речей.

Сьогодні Україна потребує повномасштабної адміністративної та адміністративно-територіальної реформи, а також змін у законодавстві щодо врегулювання питань економіки відповідно до актуальних потреб. Лише становлення України як держави зі стабільною розвиненою економікою та високим рівнем життя змусить розглядати її не як об’єкт, а як суб’єкт геополітичних і геоекономічних стратегій. Та нашій державі ще потрібно знайти альтернативні джерела експорту енергоресурсів, оскільки вони й досі залишаються найсуттєвішим аргументом Росії у політиці щодо України.

В умовах сьогодення “українське питання” стає уже “українською проблемою”, яку, на відміну від геополітиків ХІХ і ХХ століть, сучасні геоекономісти Росії та Європи прагнуть вирішувати по-своєму. На геостратегічному рівні відносини України і Росії вплетені в контекст стосунків великої трійки Росія-ЄС-США та Китаю. На рівні геоекономіки і Україна, і РФ щільно інтегровані у світову систему і чутливо реагують на всі її зміни. Визначальну роль відіграє світова економічна криза, що має фундаментальний характер і значно впливає на майбутнє обох держав. Тож надважливо розуміти суть економічної кризи – перехід від моделі фінансово-спекулятивного капіталізму до хвиле-циклічної. У сфері міжнародних відносин світова криза остаточно добиває систему Ялтинсько-Потсдамських угод, що колись започаткували формування нового світового порядку.

На глобальному рівні можливості України вкрай обмежені, враховуючи значне зниження нашого економічного і військового потенціалу, а також те, що держава позбулася ядерної зброї. Внаслідок геостратегічного програшу Україна стала об’єктом тиску з боку США, РФ, ЄС та інших міжнародних фінансових структур. В нинішній ситуації геостратегічної ізоляції Україна може зберегти свій геоекономічний статус суб’єкта, якщо визначиться із стратегічними партнерами та проведе внутрішні реформи. Та реалії такі, що коли країна падає в прірву – це часто не зачіпає інтереси інших, водночас коли вона прагне зробити хоча б малий крок щодо підвищення власного статусу суб’єкта – неодмінно посилюється зовнішній тиск. Прикладом цього є ситуація навколо Криму та Сходу України.Очевидно, що і Росія, і США у своїх геостратегіях прагнуть змінити баланс сил. Причому РФ перебуває у позиції оборони, а світова криза та санкції істотно погіршують її економічну потужність, ставлячи під питання досягнення великих і амбітних цілей, що розглядались путінським режимом. Звідси стільки уваги до України, яку всі основні гравці розглядають як значний геостратегічний майданчик, контроль над яким дозволить реалізувати свої цілі як США, так і Росії чи Європі.Якщо Україні не вдаватиметься стабілізувати ситуацію, то рано чи пізно її могутніші сусіди, Росія і ЄС, спробують ухвалити рішення про розподіл української території. Німеччина і Росія неодноразово доводили, що можуть знайти компроміс щодо розподілу сфер впливу в Східній Європі, та не варто забувати про спроби США запобігти утворенню континентального союзу Німеччини та Росії. Вашингтону критично важливо, аби Східна Європа залишалася буфером між ЄС і Росією. Саме тому США прагнуть зіграти свою партію в Україні, роль якої в проекті “Розділена Європа” надважлива. Відповідно, це викликатиме протидію Росії, для якої перетворення України на американський плацдарм подібно смерті.Війна за українські території вестиметься в найжорсткіших, найрадикальніших формах, якщо США і ЄС не знайдуть аргументів впливу на Росію, тож обидві сторони через своїх гравців прагнутимуть радикалізувати ситуацію в Україні. З історичних прикладів відома роль і участь старої Європи у спробах реанімувати українську державність, а тому особливо розраховувати на підтримку з боку ЄС не варто. Просто показовою тут є негативна реакція Франції і Німеччини щодо вступу України в НАТО, тож історичні традиції Мюнхена не слід викидати на смітник історії.

Порівняльна фразеологія щодо України