By Все, що пов’язано з російськомовною культурою в Україні,
знищує українців
Постійне змагання за додатковий життєвий простір і доступ до природних ресурсів триває з незапам’ятних часів. Ще до нашої ери існували могутні імперії, що прагнули домінувати в світі. Римська імперія, Арабський халіфат, Хозарський каганат, “ординські” геоутворення (Золота Орда, Біла Орда, Синя Орда тощо), Османська імперія (Блискуча Порта), Британська імперія, Австро-Угорщина, Російська імперія, Євросоюз – ось далеко не повний перелік давно зруйнованих і досі існуючих геополітичних утворень.
В Україні розрекламовану теорію “боротьби двох культур” було запрограмовано на єдиний результат – з начебто об’єктивних передумов і підстав випливає “прогресивна російська культура”.
Насправді самодержавна політика за 300 із гаком років так і не досягла очікуваних результатів: тотальної русифікації, “единого московского православия”, “единой народности”). Впродовж століть асиміляторської, переселенської, культурно-просвітницької політики міста України було зрусифіковано. Лише села зберегли своє національне обличчя: мову, традиції – все те, що значною мірою визначає ментальність народу. Й на сьогодні, за свідченням військових очевидців, що перебувають на території Донецької і Луганської областей, мешканці тамтешніх сіл розмовляють українською, а жителі міст – на “общепанятном”.
Так от, говорити чи, тим паче, вже по-науковому стверджувати, що концепт “боротьби двох культур” канув у забуття не доводиться. Він знаходить своє продовження у різноманітних доктринах інтернаціоналістського штибу, демократичних та ліберальних аналогах і навіть у “русcком мире”.
Очевидними бачаться “ріжки” цих теорій та концептів “боротьби” у висловлюваннях відомого російського “прогресиста” Петра Струве, котрий у плеяді статей, опублікованих впродовж 1911–1912 рр., сформулював власні ключові положення щодо української культури. В основі його майбутніх очікувань було твердження, що Росія повинна і не може не бути національно-російською державою. Ба більше, вважаючи українців і білорусів лишень “русскими племенами”, він мантрував, що в Російській імперії повинна розвиватися єдина російська культура. Відтак, заперечував сам факт історичного розвитку, вириваючи з його контексту цілі пласти та національні культури українців та білорусів. Все ж якщо не керуватися ідеологічно-шовіністичними нормами, то “государственно-образующая нация” набирала лише 43%. Себто автоматично ставала меншиною щодо сукупної чисельності всіх інших народів, та у поєднанні з українцями і білорусами уже назбирувалось 85%!
Щось подібне відбувається і сьогодні. Шляхом бюрократичних маніпуляцій, перепису населення, заборони громадських українських організацій на території РФ, Кремль намагається зробити повсюдно “единую русскую культуру”, “единый язык”, “единый русский мир” тощо. Наслідок такої ґвалтівної політики – “демократична” присутність в українському житті чужих культурних елементів, перелік яких би склав не один том. Лише українських театрів у назві яких згадується слово “русский” аж дванадцять! Якби ж розглядати театри за суттю, то цей перелік як мінімум подвоївся б.
За таких умов, політичним алогізмом можна назвати відсутність українських театрів та культурних закладів з культивуванням української мови в Ерефії. Натомість маємо абсолютну відкритість для окупантів, що й не приховують своїх лихих намірів щодо України і українців.
В Україні досі діє чимало проросійських громадських організацій, що, безсумнівно, є провідниками кремлівської неоколоніальної політики. Зокрема: Ассоциация учителей русского языка и литературы Украины, Украинская Академия русистики, Национально-культурный творческий союз русских журналистов и литераторов, Русский народный Союз, Русский совет Украины, Русское Движение Украины, Союз Русского народа, Русское содружество, Русская община Украины, Украинская ассоциация преподавателей русского языка и литературы, Украинское общество русской культуры “Русь”, Фонд поддержки русской культуры Украине і т.д.
Проросійські релігійні організації теж складають вагому частку структури “п’ятої колони” в Україні. До них, насамперед, належать православні об’єднання: Всеукраинская общественная организация “Православный выбор”, “Православное братство Александра Невского”, “Союз православных братств Украины” тощо. Не стали винятком і політичні партії: “Киевская Русь”, “Русский блок”, “Русско-Украинский союз”, “Союз”.
Всі ці театри, музеї, партії, спільноти та блоки роками методично готували знищення України через відторгнення Криму та захоплення східних земель “братньою державою”. Невже, нам так складно зробити правильні висновки із вікової історії, вже не кажучи про прецеденти, на яких українці щоразу набивають собі ґулі!?
Нещодавно Служба безпеки України віднайшла близько 600 різноманітних антиукраїнських груп у соцмережах. Мова звісно про “ВКонтакте” та “Одноклассники”, менш поширені вони у “Facebook”. Близько 80% подібних спільнот створені та адмініструються з території РФ чи тимчасово окупованого Криму.
Володимир Путін, постійно заявляючи, що українці і росіяни – один народ, усіляко не допускає навіть згадки на території Росії про українську мову та культуру. Та робить усе можливе аби знищити українців в Україні і нашу, поки що слабку, державу.
Для цього у послідовників Путіна методів предостатньо і жодним з них (чи то ідеолого-інформаційний, чи воєнно-окупаційний) вони не гребують. Зокрема, проект “Русcкий мир” є наочним свідченням неоімперських зазіхань Кремля, адже по суті представляє і реалізує імперську ідеологію реваншизму через представників Росії, які вважають “своїми” територіями землі Далекого Сходу, Сибіру, Курил, Аляски, Кубані, Північного Кавказу, України, країн Балтії, Східної Прусії, Білорусі тощо.
