Україна – як Афганістан? Серйозно?

Нападе Росія на Україну найближчими місяцями чи ні? Це головне запитання, яке звучить сьогодні в публікаціях світових ЗМІ, за різними “круглими столами” експертів, за кухонними столами в українських домівках, між столиками в дешевих “наливайках”, між сидіннями в громадському транспорті тощо. Незначна частина українців готується (принаймні на словах) до партизанської війни. Ще якась частина, мабуть, очікує цього. Та більшість усе-таки сподівається, що Путін не відважиться, що Кремль блефує, шантажує Захід воєнним конфліктом у Європі, щоб той був поступливішим. Хай якими є плани росіян, але страху їм таки вдалося нагнати на “пів світу”.

Росія має чим погрожувати: войовниче “досьє” і ядерні ракети, величезна й добре озброєна армія, можливості й досвід фінансування тероризму в будь-якій точці планети та врешті-решт нафта й газ, від яких значною мірою залежить Європа. Тому найкраще, що в цій ситуації можна зробити в межах захисту України – відлякати Росію від нападу. Україна має для цього незначні можливості. Вітчизняні військові й політики страхають РФ величезними втратами під час “лобового зіткнення”, що насправді росіян ніколи не жахало. А водночас лякають Європу 3–5 мільйонами українських біженців, начебто для європейців це гірша загроза, ніж ввійти у воєнний конфлікт із РФ.

Тому краще відлякувати росіян вдається все-таки Заходові. Додаткові й більш дошкульні санкції, остаточне замороження проєкту “Північний потік-2”, “серйозне” озброєння української армії – це справді те, що може росіян суттєво знеохотити до нападу на Україну. Однак і Кремль має підстави припускати, що Захід може виявитися більш грізним на словах, ніж на ділі. Особливо коли від поважних представників Заходу звучать погрози, які інакше як смішними годі й назвати.

Маю на увазі тут заяву члена Комітету із закордонних справ, сенатора-демократа від штату Коннектикут Кріса Мерфі. Мене розсмішили такі його слова, що їх наводить “Українська правда”: “Україна може стати наступним Афганістаном для Росії, якщо вона [Росія – ред.] вирішить піти далі”.

Не знаю, наскільки пан сенатор-демократ знайомий з історією радянської агресії проти Афганістану, але з історією та дійсністю “братніх” українсько-російських взаємин він таки не знайомий зовсім. Можливо, він краще б зорієнтувався в ситуації, якби йому хтось показав хоч результати соціологічних досліджень на цю тему.

Наприклад, опитування Київського міжнародного інституту соціології за лютий 2021 року (нагадаю, якщо хто забув – восьмий рік війни на Донбасі й від моменту втрати Криму) свідчить: до Росії погано ставилися 42% українців, добре – 41%. Якби було питання окремо і про росіян, то цифри “симпатії” могли б бути ще більшими. Як зауважують автори цього дослідження, коли востаннє розділяли Росію й росіян в опитуванні у 2019 році (шостий рік війни), то до громадян РФ загалом позитивно ставилися 77% українців.

Цього року в липні соціологічна група “Рейтинг” провела опитування українців щодо їхньої реакції на нашумілу статтю президента РФ про “два братні народи”. Ось результат: “Більшість опитаних (55%) не погодилися із нещодавньою заявою президента Росії Путіна, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного й духовного простору», 41% – з цим згодні”.

Мабуть, зрозуміло, що ці цифри демонструють середній показник у країні загалом. Але ми ж знаємо, що думки наших співгромадян суттєво розходяться залежно від регіонів. Так і тут: якщо на Заході України до росіян ставляться добре приблизно 30% опитаних, то на Сході й Півдні – майже 60%. Те саме й із путінським твердженням про “два братні народи”.

Ну й тепер питання: чи справді населення країни, приблизно половина якого досі ставиться добре до держави-агресора, а ще й погоджується з її президентом, що ми – “братні народи”, чинило б такий завзятий і тривалий опір, як афганці радянським окупантам? Чи, може, за певних обставин українці здебільшого змирилися б та знову “навічно” побраталися? Не хотілося б у таке вірити, але коли знаєш історію й пам’ятаєш не такі вже й далекі радянські часи, то й певності аж такої не маєш.

Не кажучи вже про “афганські” заяви сенатора-демократа. Він, може, і щиро вірить, що в Україні таке було б можливим, тому й намагається цим лякати росіян. Але їх цим не настрахаєш, бо вони, як і ми, знають, що жодного “другого Афганістану” тут бути не може.