By 
Візит в Україну президента Індонезії Джоко Відодо можна вважати багатонадійним знаком, але, на жаль, недостатнім для повного оптимізму, який уже встигли виразити деякі українські політичні оглядачі. Так, Індонезія цього року приймає саміт “Великої двадцятки” і президент Відодо запросив Україну взяти в ньому участь. Однак є думка, що на цьому наполягли впливові західні політики. До того ж Відодо запросив і путіна, щоправда, унеможлививши “очну присутність” російського диктатора. Але й це, як твердять втаємничені, сталося внаслідок погроз бойкотувати саміт із боку кількох лідерів європейських країн. Очевидно, що Індонезія балансує між Заходом і анти-Заходом, і те, на чиєму боці вона врешті-решт опиниться, може мати відчутні наслідки й для України.
Індонезія, у якій мешкає 274 мільйони осіб, є четвертою за кількістю населення державою у світі. Вона також має найбільший відсоток мусульман, які традиційно не є прихильниками колективного Заходу. Тому цю країну радо бачили б у складі своєї коаліції лідери держав, що очолюють, може, і неформальний, але виразно антизахідний блок BRICS. До цієї групи, що представляє себе як альтернативу G7, входять зараз Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка. Днями на своєму віртуальному саміті вони запросили до участі, зокрема, Аргентину, Іран та Індонезію. Загалом же сьогодні глобальний Захід (США, Великобританія, ЄС і НАТО) борються з оформленим анти-Заходом на чолі з BRICS за впливи на Глобальному Півдні (Африка, Південна Америка й Південно-Східна Азія). Тут варто зауважити, що зараз в антиросійських санкціях не бере участі жодна держава Латинської Америки й Африки. А в Азії до тиску Заходу на Росію приєдналися лише Японія, Південна Корея й Тайвань.
Чим це важливо для України? Тим, що як опоненти Заходу, так і “неприєднані” у своєму відкритому чи прихованому спротиві західній домінації роблять усе можливе, аби максимально його послабити чи хоч відмовити йому в сприянні. Зокрема, й у намаганнях західної антиросійської коаліції допомогти Україні відбити російську воєнну агресію.
Передусім ці країни допомагають Росії зменшити наслідки західних санкцій, чим погіршують ситуацію України: збільшуютьзакупівлю російських енергоносіїв, від яких частково відмовились Європа і США; надають Росії товари та послуги, що мали б замінити західні, охоплені санкціями тощо.
Водночас і на міжнародній сцені вони ведуть діяльність, начебто спрямовану на негайне припинення війни в Україні, але без виразного засудження російської агресії, без приєднання до антиросійських санкцій і в такому варіанті, за якого Росія могла б де-факто анексувати території, захоплені після 24 лютого 2022 року.
Сі Цзіньпін, президент Китайської Народної Республіки, у своїй промові на саміті BRICS сказав, наприклад, що “криза в Україні є тривожним сигналом для світу”, але звинуватив при цьому не Росію й путіна, а Захід, який “зловживає санкціями” для збереження своєї “гегемонії”. За самі ж воєнні дії в Україні лідер Китаю призначив винними країни-члени НАТО, заявивши: “Деякі держави шукають зараз абсолютної безпеки через розширення військових союзів, що змушує інші держави визначатися за однією зі сторін. Вони створюють конфронтацію блоків, оминаючи інтереси та права інших країн і прагнучи до домінації”.
Президент Бразилії Жаїр Болсонару таких гучних заяв щодо України поки що не робив, але всім відомо, що він є великим шанувальником лідерського стилю російського диктатора путіна. Натомість його найсерйозніший політичний опонент, представник лівих сил і колишній президент цієї країни Лула да Сілва, який є радикальним противником США, натякнув недавно, що Захід недостатньо домовлявся з путіним, а Зеленський взагалі використовує війну задля власних амбіцій.
Натомість інші лідери латиноамериканських країн, як колись казали європейські політики, “не скористалися нагодою промовчати” в справі України. І висловилися, звісно ж, наперекір США й НАТО, а значить– на користь РФ і путіна. Колишня президентка, а тепер віцепрезидентка Аргентини Крістіна де Кіршнер порівняла війну Росії з Україною із війною Аргентини з Великобританією за Фолклендські острови й дійшла висновку, що “Росія тільки забирає те, що в неї вкрав Захід”. Отже, жодної суб’єктності України й українців Кіршнер не бере до уваги. Водночас президент Мексики Лопес Обрадор висловив думку, що постачання Заходом зброї Україні є “неморальним”. Про неморальність російських військових, скажімо, у Бучі чи Ірпені мексиканський лідер якось не згадав.
Можливо,найбільшим непорозумінням, а водночас і загадкою цього блоку є Індія, яку західні лідери все намагаються представляти як найбільшу демократію в Азії. Індія не відтинається рішуче від Заходу, але й не сповнює покладених ним на неї надій – не підтримує антиросійських санкцій, торгує з РФ тощо. Пояснення просте і зрозуміле: ця держава боїться Китаю, з яким має періодичні прикордонні сутички, а найбільше зброї купує в Росії. До цього треба ще й додати, що серед індійців дуже популярні проросійські настрої. Як зазначили автори статті в німецькому виданні Welt, “найпопулярнішими хештегами в індійському інтернеті є зараз #IStandWithRussia i #IstandWithPutin”.
Що ж, оцінюючи ситуацію тверезо, треба визнати, що населенню й лідерам усіх тих країн глибоко байдуже до України й українців. Їх хвилює здебільшого протистояння з глобальним Заходом. Вони не здатні боротися з коаліцією США, Великобританії, ЄС і НАТО, але можуть капостити їм, наприклад, даючи віртуальні запотиличники українцям, яких ті взялися захистити від російської агресії. І про це нам теж варто було бпам’ятати, коли війна закінчиться.
