Україна, якої ми ще не знали

Україна, якої ми ще не знали

Уже приблизно рік уряди різних країн і великий бізнес, громадські активісти й кожен із нас — усі ми думаємо над тим, як облаштувати Україну і своє життя в ній після війни. З’явилось уже чимало аналітичних напрацювань, публіцистичних статей, фахових коментарів тощо. Зрозуміло одне: такої України, яку ми знали, більше не буде. Війна рішуче відірвала нас від східних впливів і підштовхнула у сферу впливів західних — більш чи менш формальне зближення з Європою і Північною Америкою є неминучим. Як же зміниться внаслідок цього наша країна?

Насамперед не буде вже жодної “української України”, принаймні в такому вигляді, як це собі уявляли наші націоналісти. Гадаю, багато хто із читачів звернув увагу на останні аналітичні публікації у сфері демографії. У цивілізованому світі загалом і в Європі зокрема демографічна ситуація є поганою. В Україні — катастрофічною. Поганою вона в нас була до війни, коли корупція і продажне політиканство виштовхнули з країни мільйони людей, коли смертність перевищила народжуваність, коли скорочувалася тривалість життя (передусім серед чоловіків), коли безкарність бандитів із міських вулиць і автомобільних доріг призводила до десятків тисяч смертей пересічних громадян тощо.

А тепер ще й війна. Втрати населення налічуються вже багатьма тисячами вбитих і покалічених, мільйонами емігрантів і заручників на тимчасово окупованих територіях. Не треба бути великим спеціалістом, щоб розуміти, що для відбудови країни й для відродження її економічного та суспільного життя нам уже бракує людей. Повернуться після війни? Скільки й хто? Згідно з опитуваннями, з Європи на батьківщину після війни планує приїхати приблизно половина втікачів. Зрозуміло, що повернуться здебільшого — якщо не брати до уваги щирих патріотів і міцно прив’язаних сімейними путами — ті особи, яким не вдалося прилаштуватися: знайти легальну роботу, вступити до перспективних навчальних закладів чи просто одружитися. Тобто серед “поверненців” буде суттєва частина низькокваліфікованих кадрів і невдах, яким нічого не залишиться, як вимагати від своєї держави покращення їхнього добробуту. Але хто цей добробут мав би забезпечити? Звільнені в запас військові навряд чи захочуть звалити на свої плечі черговий тягар — відбудову. Але і їх було б замало. Тому volens nolens доведеться шукати трудові ресурси у бідних країнах Азії й Африки. 

Неважко собі уявити, що в нашій зруйнованій і вимученій хтозна чи й 25-мільйонній державі раптом з’явиться якийсь мільйон зовсім чужих нам людей — людей, які не знають мови, сповідують зовсім іншувіру, дотримуються “диких” із нашого погляду звичаїв тощо. Будуть це здебільшого чоловіки, які згодом захочуть або привезти сюди свої сім’ї, або ж знайти собі “супутниць життя” серед місцевих жінок. А їх у нас і до війни було більше, ніж чоловіків. Якщо хтось наївно сподівається, що іноземці зароблять грошей і повернуться до себе, нехай ближче ознайомиться з відповідним досвідом країн ЄС. Ось як про це пишуть фахівці з Національного інституту стратегічних досліджень: “Докорінно відмінні традиції, релігія, мова приїжджих, їхня замкненість та неготовність асимілюватися, створення етнічних ніш у виробництві, торгівлі, кримінальному середовищі, зв’язки зі своїми країнами — усе це створює для України й населення дуже складні проблеми, зокрема проблему безконфліктної інтеграції їх в український соціум”.

Але ці “чужі” нам майбутні мешканці — лише одна зпроблем повоєнного майбутнього. Несподівані зміни стануться й у самому українському суспільстві. Зокрема, у сфері звичних сімейних і традиційних цінностей. Гей-паради ми вже бачили, а тепер дедалі частіше будемо бачити й зареєстровані офіційно гей-пари — законопроєкти про легалізацію так званих одностатевих шлюбів уже в парламенті. Так є на Заході, так буде й у нас, не варто навіть думати, як цьому протистояти — потрібно просто змиритися і пристосуватися. Зрештою, краще гей-військовий, гей-платник податків, добрий сусід-гей, ніж ці гетеросексуальні “підараси”, які всіма можливими шляхами втікають із країни, аби її не захищати. Утім, нехай втікають, аби віддані й відповідальні залишалися. Але боюся, що із цим теж буде не все гаразд.

Мислячи про повоєнні реалії, багато хто уявляє відбудовний ентузіазм, переможний оптимізм, нові перспективи. До певної міри так і буде, але, як показує досвід інших воєн, буде теж і повоєнна депресія. Ще раз процитую аналітику від НІСД: “Після завершення війни, на жаль, прогнозовано збільшаться проблеми з психічним і психологічним здоров’ям як у військовослужбовців, так і в багатьох інших людей, що потребуватимуть підтримки. І щоби це не ставало причиною передчасного прощання із життям — варто вже тепер налагоджувати активну роботу профільних спеціалістів і служб підтримки”. А там, де психічні зриви, депресії, скандали й конфлікти, почуття образи й несправедливості — там і наркотики, і проституція, і нелегальна зброя, і побутові конфлікти, і розгул бандитизму. Хто жив на теренах колишнього СРСР у 90-х, уже побачив щось схоже. Хто не жив — побачить. Не всі будуть готові в цьому жити, навіть маючи добрі професійні чи особисті перспективи. Тому не можна відкидати теж нової хвилі еміграції. Освічені й працездатні, розумні й прогресивні втікатимуть від вбогості й важкої атмосфери в кращі світи, щойно Україна зніме обмеження на вільний перетин кордонів.

Наскільки держави й ми всі готові до цього? Ніхто зараз не скаже. Зрештою, це виявиться не в словах, а в діях. У будь-якому разі ми побачимо (сподіваюсь, невдовзі) таку Україну, якої ще не бачили. 

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Культ Бандери і реінтерпретація минулого   Як українці здолали «останню людину»