By Комусь із львівських депутатів належить фраза: “…всі ми вийшли з села, але село вийшло не із усіх нас”. На початку 90-х років ХХ століття ця фраза була вже не надто актуальною для країни, у якій налічувалось принаймні кілька міст-мільйонників та індустріальних агломерацій. Фраза, натомість, демонструвала спосіб мислення так званого “пересічного українця”, представника народу без еліти. Аристократи, шляхта та інші “пани” жили переважно у містах. Усі вони так чи інакше служити польській або російській державам, отже, для пересічного українця ставали чужими. Навіть міський пролетаріат чи обслуга, котрі були змушені говорити мовою працедавця, для селянина ставали чужими. Висновок простий – у містах живуть “чужі”.
Утім, у цьому немає жодної сенсації. Місто і село, зазвичай, представляють два протилежні світи – прогресу і традиції – і через це не надто дружать. Українське село ніколи не “товаришувало” з польсько-єврейським чи російським містом. Хіба що здружувались трохи за радянських часів, коли загони студентів чи інтелігентів допомагали селянам збирати врожай, або коли батьки із села передавали торби з продуктами своїм чадам, котрі будь-якою ціною намагалися зачепитися у місті. Але це була швидше видимість “дружби”. Бо як місто, так і село свої проблеми вирішували окремо.
Проблемою українського села завжди була земля. Її потрібно розглядати цілісно у трьох аспектах – минулого, сьогодення і перспективи. А ще – це проблема справедливості. Адже селянин майже ніколи не був господарем на українських землях, хіба за невеликими винятками. Об цю проблему спіткнулися Польща й Росія, Тимчасовий уряд і Центральна рада, а великою мірою – і Радянський Союз, який хоч і зумів присмирити селян, але ефективного сільського господарства таки не створив. Плоди цього пожинає нині й українська держава, котра до старої несправедливості додала ще й нову непевність. З моменту проголошення незалежності в Україні земля використовується неефективно і нераціонально, точніше кажучи – майже ніяк. Розпайованих наділів більшість селян так і не побачили; ті ж, хто якісь наділи отримав, не мають чим і за що їх обробити; а мораторій на продаж землі став уже багатолітньою улюбленою забавкою частини Верховної Ради, тісно пов’язаної із “земельним лобі”. Як наслідок – селянин все більше знеохочується до хазяйнування, втрачає інтерес і навички.
У таких умовах важко говорити про майбутнє села. З одного боку, коли дивишся на тисячі гектарів запущеного поля, лугів, гаїв і лісів, то розумієш, що землі потрібен господар. Однак хто буде цим господарем? Чи стане ним новітній фермер, чи група власників земельних “паїв”? Зрештою, ніхто впевнено не може сьогодні сказати, як забезпечуватимуть людей продуктами харчування у майбутньому. Ймовірно, з розвитком нових харчових технологій, з успішним впровадженням різних добавок у наш раціон для забезпечення їжею нашого невибагливого співгромадянина вже й не потрібно буде стільки землі і селян. Тож, що буде із землею? Вона ніби й “їсти” не просить, але все ж потребує догляду.
Зрозуміло одне, що сам селянин не надто прагне тяжко працювати, як діди-прадіди на полі, і найбільше в своєму житті перейматися коровами-козами-свиньми. Більшість молодих де-факто безземельних сільських пролетарів спить і бачить, щоб стати пролетаріатом міським. Їх можна зрозуміти, адже в цих краях селянин – завжди упосліджений невільник. А їм же теж хочеться, як і міським мешканцям, жити не поруч з хлівом, а, наприклад, поруч з ринком чи парком, їздити у громадському транспорті, вставати на роботу о сьомій, а ввечері розглядати феєрверки, тобто користуватися всіма тими благами, які має сьогодні еліта чи й звичайний представник так званого цивілізованого суспільства.
Однак, проблема полягає в тому, що в українському місті немає ні еліти, ні цивілізованого суспільства. Якщо, звісно, під “елітою” розуміти людей, що добровільно і безкорисно беруть на себе відповідальність за прийняття важливих для суспільства рішень, а під “цивілізованим” – суспільство, здатне до самоорганізації, мобілізації і солідарності. Цього в містах України немає. Чому?
Треба пам’ятати, що за неповних сто років населення міст нинішньої України зазнало значної зміни, або й заміни. Спочатку більшовики “очистили” міста Української РСР від аристократії, царського чиновництва та іншого буржуазного елементу. Потім це ж робили у містах Західної України, де до них свої “зачистки” провели гітлерівці. Тобто еліти і суспільні взаємини зазнали повного оновлення. Звичайно ж, радянська влада вибудовувала свою “еліту” і свої суспільні взаємини. За найкращими елементами цієї системи багато людей тужить і сьогодні, і в певних моментах є за чим. Однак, коли прірва між радянською “елітою” і радянською системою суспільних взаємин почала зростати, держава завалилась. У час розвалу радянські “еліти” повели себе не найшляхетніше, змовившись з кримінальним світом задля збереження привілеїв. Радянське суспільство, натомість, поспіхом відмовившись від соціалістичних цінностей, не зуміло проявити самоорганізованості і консолідованості, тож і полетіло шкереберть у хаос дикого капіталізму.
Тепер місто живе за імперіалістичним правилом “людина людині вовк”, кризи нас переслідують що кілька років, корупція стала нормою, а суспільство так і не проявляє здатності до самоорганізації.
Ми вже понад чверть століття живемо в державі, повній правової ігноранції і неповаги до інших членів суспільства. Всі ці суспільно-правові проблеми держава теоретично врегулювала правилами і законами, але не забезпечила їхнього виконання. Де-факто у такий спосіб держава переклала на громадянина розбірки з порушниками правил і відстоювання свого права на нормальне життя. І що на це відповів громадянин? Нічого. Він самоусунувся від вирішення цих проблем. Особливо наочною небезпека цього явища стає під час народних гулянь, у заторах і чергах, та в різних непередбачуваних ситуаціях. Саме тоді цілком пристойні члени суспільства – студенти і робітники, пересічні чиновники і менеджери середньої ланки, вчителі й лікарі перетворюються на масу агресивного і примітивного натовпу, який повністю втрачає повагу до особистості і відчуття загрози для колективної безпеки. Чого коштує лише сам вигляд безпорадно спаралізованих у заторах автомобілів “швидкої” і пожежної служб, поліцейських патрулів та “аварійних” бригад?
Майже щоденно долаючи ці “маршрути нетерпимості”, починаєш люто ненавидіти державу не лише в образі її керівництва, але й переважну більшість своїх співгромадян. Згодом ця ненависть стає основою для морального самовиправдання, щоб не платити податки, потрібні для забезпечення соціальної сфери; щоб не звільняти місце в транспорті; щоб не співпрацювати з поліцією у справі затримання злочинців; щоб давати і брати хабарі; щоб відцуратися від зброї, коли виникає потреба захищати державу і народ від зовнішнього агресора.
Таким нині є наше українське місто. І до цього міста все більше і більше напливає народ з мародерською ментальністю. Зрештою, його можна зрозуміти, цей народ, він теж рятується втечею від ще гірших умов. А у великому місті завжди є тепла вода і світло, опалення і громадський транспорт, служби забезпечення правопорядку та охорони здоров`я. У такому місті завжди можна знайти якусь працю – якщо не за фахом, то хоч у ролі помічника. Зрештою, скільки людей тут живе з порпання у смітниках. Завжди тут якось можна вижити. Такі міста взагалі люблять давати змогу вижити тим, хто вважає, що втратив шанс у житті.
Коли я думаю, де наша еліта і чому наше суспільство не здатне стати “громадянським”, то здається, що такою, мабуть, є доля “малих” народів. Великі народи, завдяки суспільній консолідації і громадянській мужності у важкі хвилини, зуміли пережити фашизми і комунізми, анархію і тоталітаризми, війни і революції, стихійні лиха і фінансові крахи. Малі народи неспроможні пережити навіть демократію.
