By Майкл МакФол, директор Інституту міжнародних досліджень ім. Фремана Споглі, працівник Стенфордського університету, колишній спеціальний помічник президента Обами у Раді національної безпеки (2009-2012 рр.) та екс-посол США в Росії (2012-2014 рр.) опублікував на сайті The Washington Post статтю під назвою “Українська демократія наближається до стану “або пан, або пропав” – і Захід діє недостатньо”. В ній, зокрема, йдеться:
“Президент Росії Володимир Путін веде глобальну ідеологічну війну проти західних ліберальних, демократичних цінностей. Вона триває впродовж багатьох років і поширюється від його безпосереднього сусіда до Західної Європи та, звичайно, Сполучених Штатів, де він втрутився у президентські вибори 2016 року.
Однак передовою лінією цієї ідеологічної війни між путінізмом і демократією залишається Україна.
Провівши минулий тиждень в Києві, я зрозумів, чому Україна лякає Путіна. Ця слов’янська нація, що має з Росією деякі спільні історичні й культурні надбання, будує демократію. Я слухав членів парламенту, які активно сперечались щодо плюсів і мінусів законопроекту. Цього вже не відбувається в Росії.
Я зустрівся з двома десятками неурядових лідерів, які борються з корупцією та дезінформацією. Українське громадянське суспільство залишається надійним, незалежним і здатним встановлювати обмеження для держави та формувати державну політику. Цього в Росії теж немає
Одного вечора я почув, як кілька українських політиків скаржились на те, що олігархи володіють телеканалами. Але один олігарх чи держава не контролює всі ЗМІ. Такої медіа-конкуренції та плюралізму більше не існує в Росії.
Під час розмови з українськими урядовцями, бізнесменами та журналістами я також зустрівся з різними оцінками темпів економічних та політичних реформ за час роботи президента Петра Порошенка та його уряду. Деякі аплодували новому поштовху до децентралізації; інші відкинули його важливість. Деякі підкреслювали реальні нові зусилля у боротьбі з корупцією; інші скаржилися на повільний прогрес. Деякі оцінили умови отримання кредиту від Міжнародного валютного фонду як позитивну силу для реформ; інші засудили неоліберальну ортодоксію МВФ як стримування економічного зростання. Але найяскравішою була сама дискусія. Різні групи з протилежними поглядами брали участь в активних дебатах стосовно основних проблем державної політики. Це також не дуже часто трапляється в Росії.
Ці конкуруючі лідери, фракції та партії вже готуються висловлювати свої аргументи виборцям, оскільки президентські вибори призначені на наступний рік, а через кілька місяців після них відбудуться парламентські вибори. Ось ще одна цікава річ: ніхто не знає, хто виграє. Саме так працює демократія – і саме цього не відбулося на президентських виборах цього року в Росії. Всі давно знали, що Путін переможе.
Уся ця демократична діяльність на кордоні Росії лякає Путіна та його систему правління. Якщо українці змусять демократію працювати, вони можуть надихнути росіян прагнути того самого. Тому Путін дуже хоче підірвати ще нестабільний демократичний проект в Україні. За чотири роки сили Путіна окупували частину України та продовжують вести війну проти Києва на Сході країни. Росія чинить сильний економічний тиск на Україну. І пропаганда Кремля спрямована на те, щоб зобразити Україну як корумповану державу, що зазнала невдачі, продовжує тривати як в Україні, так і на Заході. Кремлівська дезінформаційна кампанія створює справжню дилему для українських громадських організацій: вони хочуть продовжувати викривати корупцію та невдачі уряду, але роблячи це вони допомагають російській пропаганді.
Наступна велика битва цієї міжнародної ідейної війни відбудеться під час президентських виборів в Україні. Значно масштабніше, ніж на наших президентських виборах у 2016 році, Кремль і його довірені особи будуть підтримувати кандидатів, сіяти розбрат в українському суспільстві та ставити під сумнів свободу та справедливість голосування. Неоднозначність щодо легітимності виборчого процесу може змусити декого сумніватися в результатах, що потенційно може спричинити вуличні демонстрації, розкол та, можливо, навіть насильницькі зіткнення. Багато українців сказали мені, що ці вибори є найважливішими та найнебезпечнішими в українській пострадянській історії.
Путін прагне використати ці вибори для того, щоб спровокувати хаос, безпорядок та сумніви щодо демократії. Сполучені Штати та наші демократичні союзники повинні прагнути до протилежного: мирних, законних, вільних та справедливих виборів. Ми не можемо залишатись осторонь і просто чекати. Путін займається своєю антидемократичною програмою; ми повинні посилити наше зобов’язання зараз, а не лише за тиждень до виборів, щоб просувати демократію. Це означає, насамперед, посилення фінансування проектів, спрямованих на боротьбу з дезінформацією, кампанії антикорупційних ініціатив та програм для моніторингу виборів в Україні, а також масштабний міжнародний моніторинг виборів.
По-друге, Група “Семи”, до якої не входить Росія, повинна публічно та заздалегідь використати санкції та інші засоби для покарання російського втручання у вибори в Україні.
По-третє, західні лідери повинні однозначно заявити, що вони не підтримують жодного окремого кандидата на цих виборах, а лише процес. (На цьому тижні я чув надто багато теорій про те, як Білий дім або Брюссель обирають наступного президента України. Ці чутки підривають легітимність виборів.)
По-четверте, західноєвропейські демократичні лідери повинні вже зараз розпочати створення нового пакету економічної, військової та політичної допомоги, яку нададуть відразу після виборів, тим самим посилюючи довіру до наступного демократично обраного президента. Період безпосередньо після голосування є найбільш сприятливим моментом для проведення найболючіших але необхідних економічних реформ.
Усі ці кроки необхідно повторити стосовно не менш важливих парламентських виборів, що відбудуться через кілька місяців.
Вільні та чесні президентські вибори стануть головною подією для демократичної консолідації України. Ось чому Путін цього боїться. І саме тому демократичний Захід повинен це підтримувати”.
